Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих ім. Ю.Липи

Доброго дня.Таке питання!Синові було потрібно лягати до госпиталя 30.08.24р.Так як затримується ще на Сході у в/Ч.,чи може він лягти до госпиталя 2,3+- дні?

Лікуюсь в кістково гнійній хірургії тут з палати в мене вкрали документи з грошима та рівно через тиждень в сусідній палаті повторилось ,також зустрів багато людей в яких тут вкрали гаманці і з цим ніхто нічого не робить всім байдуже і поліції в тому числі Відгук пишу 25.06.2024р

Я знаходилась на лікуванні у Львівському військовому госпіталі ім.Ю.Липи у лютому 2024року,як переселенка і хочу залишити позитивний відгук. Велика подяка команді лікарів гінекологічного відділення:Скляровій Валентині Олександрівні,Ки ричинській Інні Георгіївні,Пузир Тарасу Вікторовичу ,які мене оперували .Це чудові спеціалісти і прекрасні люди.Також хочу подякувати операційній бригаді і лікарю-анестезіологу Шабуровій Інні Ігорівні .Окрема подяка середньому і обслуговуючому персоналу за допомогу,затишок,смачні обіди.Робота у військовому госпіталі організована на високому рівні.Низький вам уклін і подяка від пацієнток 4 палати .Процвітання вашому закладу,миру,хай вас Бог благословить.Творіть добро і вам повернеться.З повагою Ольга Котляр.

Дуже хочу залишити відгук про даний заклад, як негативний, так і позитивний. Я потрапила в цей заклад з військовим , в хірургічне відділення. Повна бездіяльність 10 днів, завідуючий думав, що робити..., і спокійно спостерігав за болями. Такого відношення я не бачила, при цьому дуже запустили рану. А подякувати хочу лікарям гнійно-кісткової хірургії, особисто Баран Р.П. та Баран А.Р., які більше зробили за три дні, ніж ті лікарі в хірургії за десять. Питання, чому таке різне ставлення професіоналів до своїх обов'язків? А, головне, коли питання стосується людей, які віддають життя за нашу Перемогу.

Відгук???? Я сестра пораненого, якого перевели у ваш " госпіталь". Я бойовий медик , і змушена їхати з нуля щоб врятувати свого брата від всього того " адекватного" що відбувається в цьому госпіталі!!! "Дякую" !!!! Поваги до вас просто Нема!!! Не цінуєте життя своє і інших, то їдьте на війну, на Нуль!!!!!

Лікарі супер професіонали своєї справи))))є питання до фізіотерапевтичного віділення медсестри привітливі доброзичливі окрім однієї старої Валентини: хамське відношення, некомпетентна в своїх справах, прийдеш до неї о 15.00 її немає приїдеш о 14.00 вона вже одягнена і говорить що кабінет не працює, а так все супер невраховуючи цієї людини)))

Санійтарний рівень у лікарні, ставлення до поранений військовослужбовців та рівень лікування бажають кращого, я мав необережність там лікуватися без позетивного результату ((

21.12.2021р. приблизно в 18.00год. в Винниківвську лікарню у ковідне відділення швидка доставила матір моєї дружини , якій 72роки , з підтвердженим ковідом і лівостороньою пневмонією. Зразу призначили антибіотики .З цієї години і до наступного ранку 22.12.2021р. ,до 8.00години , ніхто з медперсоналу не поцікавився хворою людиною , і не подав попити води. Коли ми подзвонили у друге терапевтичне відділення з проханням дати води матері , то нас звинуватили ,що ми самі виноваті ,що вона немає що пити ,тиму що ми недали їй води з собою. Другий раз ,коли ми дзвонили ,то черговий нічний лікар , сказав нам те саме і додав , що в ного робота тільки з паперами. Після наших дзвінків після 8.00год дали хворій людині попити води. Ми живемо за 50кілометрів від лікарні. Чи мала ,хвора стара людина помирати від спраги у лікарні ？？

КОВІД-ЗЦІЛЕННЯ ДУШІ? Пам»ятаєте останні слова ,які сказав БОГ ІСУСУ ХРИСТУ,посилаючи Його на землю? «Все починається з Тебе». Любити чи ненавидіти, радіти чи сумувати-вибір особистий кожного з нас. Інакше кажучи: »Царство Боже- всередині кожного з нас» За дверима лікарні,де залишався мій чоловік,залишалося все,заради чого я раніше жила : сім»я,дім,робота…(хай вибачать мені рідні) Все залишалось без жалю. Хотілось лишень скоріше покінчити зі всім цим,щоби позбавити страждань близьких. Смерть сприймалась,як належне і невідворотне. Навіть тіло,випалене ковідом і антибіотиками,зранене,що не приймало й води, вже мені не належало. Смерть була просто присутньою, і вона прийняла мене в свої обійми,як тільки я переступила поріг приймального відділення: найперше,що побачила і почула,то був панічний крик санітарки на весь коридор,що в неї на ренгені помер пацієнт,їй потрібен лікар,бо не знає,що робити далі. ЇЇ крик трохи заглушувало пискливе верещання дівчини років 20-ти,яка кричала,що бабуся вже не дихає,і що негайно треба її приймати.Старенька жіночка з великими синяками попід очима оправдовувалась: »Та я що? Я пропускаю Я ще можу терпіти». Молоденький лікар, що певно й тридцяти років не має, час від часу вибігав до людей,щоб заспокоїти,винувато оправдовуючись, що всіх зразу прийняти не може, бо треба спочатку оформляти документи Через якийсь час того пекла чергова санітарка впихнула мене у візок, кинула на коліна два клунки, що зібрала мені родина, зверху поклала дихальну подушку, яка й так мені нічого не помагала, лишень остаточно закрила весь світ, і помчала коридорами до палати. Вона була така налякана і так задихаючись гнала, якби виносила мене з поля бою. Пізніше я часто згадувала той момент ,обдумуючи, що нею керувало в ті хвилини. Думаю, її гнав страх ,і ще вона просто хотіла мене довезти живою, щоб здати, бо інакше їй прийшлось би возитись зі мною мертвою довго й нудно. Останнє, що я подумала перед дверима палати, куди мене завозила санітрка,це про те, як сприймуть мене тут люди, адже я становитиму їм загрозу… В палаті мене зустрічає чотири пари очей. Якесь чудо! Таких поглядів я в своєму житті ще не зустрічала. Їх не зустрінеш на вулиці ,на роботі, в знервованій черзі: спокійні ,повні прийняття, любові і співстраждання. При моїй появі вони одностайно, як по команді, піднялись зі своїх ліжок і підійшли до мене: хтось роздягав ,хтось розпихав клунки ,хтось вкладав в ліжко, а хтось вже пдключав дихальний апарат. А коли все закінчилось, мовчки кожен сів на своє ліжко, і всі склали руки в молитві. Щось сталось з моєю душею в ту мить. Вона наповнилась таким безмежним щастям і радістю. Сльози любові, що готова була огорнути весь світ переповнили все моє єство .А на стіні, навпроти мого ліжка, мене благословляли два великі образи: »Успіння Пресвятої Богородиці « та «Успіння Ісуса Христа» Саме такі образи колись висіли над моєю колискою в старій бабиній хаті, де я народилася. Вони ніколи мені не подобались, бо навіювали смуток. І зараз, в таку хвилину, вони знову зі мною, супроводжують, підтртмують ,хочуть щось сказати. Я чула багато разів притчу про те,що коли людині погано, то в ці хвилини завжди разом з нею є Ісус, який готовий прийняти її страждання. Але саме в цей момент в своєму житті я пережила такий стан, коли відчула: Так, То Він на своїх руках вніс мене в цю палату.Вніс на вершину блажентва для зцілення, для оновлення. І не тільки мене. Свою палату ми всі назвали РАЄМ. Тут-безсонні ночі в мовчазних молитвах і роздумах (бо ковід спати не дає). Тут кожен ранок ми з захопленням чекаємо за велике щастя. А в тім РАЮ Ангели панують. Так-так .Їх інакше не можна назвати: дитячі щирі очі, повна відданість і служіння своїй роботі. Вони забігають в своїх брезентових костюмах, де на спині повно води, мокрі, засапані, завжди не встигають, до всіх треба встигнути: комусь по три капельниці, комусь-купа уколів. Тільки й чуєш на коридорах : «Сестричко! Четверта палата! Сестричко!..» Ще тут чергову капельницю не поставила, а в кінці коридору вже треба переставляти. І знов біжить. Без нарікань, з посмішкою. Де тепер таке зустрінеш? Цілими днями захоплюємось їх людяності та дякуємо Богові, що в Великодній піст дав такий дарунок, побути тут. Багато з них перехворіло. Хтось хворий зараз. Заходить в палату хтось з них-і лишень одна думка: »Це ж мама народила його для втіхи, щоб життю раділо, а воно-смертник-до тебе тулиться, сміється». Дивишся на то дитинча і любуєшся його чистою душею. Чи то санітар, чи сестричка, чи лікар-всі молоді, всі з миром. Дитячі щирі очі, і -повна відданість своїй роботі. Тут немає «свого «лікаря. Лікар приходить до свого хворого, а підійде до кожного: розпитає про стан, заміри зробить. А ще в палату залітають ельфи. Це ми так інтернів назвали. Вони бувають різними: то залетять так легко в палату, як метелики: Шур-шур-і полетіли. А часом бувають, як комарики: кожен норовить пощупати, розпитати, а очі- прискіпливі, щось собі сам аналізує…. Берегинеюю цього РАЮ, який зцілює душу та лікує тіло є завідувачка, СВІТЛАНА ІВАНІВНА. Саме вона зуміла підібрати колектив, створити таку благодатну атмосферу. То, напевно, її відданість своїй роботі передається персоналу, і біля неї вони не можуть бути іншими .Щодень по кілька разів- її особистий обхід до кожного пацієнта. Про кожного все знає, кожному пояснить, заспокоїть. Часом дивуєшся: де тільки сили беруться: маленька, витончена фарфорова фігурка, що губиться серед свити ще юних ельфів-інтернів. Сама, як той ельф; з білим волоссячком, світлими оченятками. В день мого поступлення в лікарні її не було на роботі, так всі хворі бігали запитували, чи бува не захворіла, бо привикли бачити щодень і зранку і ввечері без вихідних. Кадуть: три останні місяці відділення не покидала зовсім. Їм всім пишуть слова подяки, що залишають на стінах палат вражені добротою хворі, їм присвячують вірші. Їх вірне ,терпеливе служіння надихає на переосмислення власного життя, сенсу, перепрошиває кожну клітину на генетичному рівні Ми всі дякуємо Богу, що у Великодній піст нам подарував таке щастя душевного зцілення. Заради пережиття цього стану варто було прожити життя і вартувало захворіти, щоб отримати новий шанс. І кожен з нас з острахом повертається в буденне життя, до земних проблем: чи зможемо ми зберегти те відчуття, чи не втратимо його, спустившись з того РАЮ, що на 5-тім поверсі, де з вікна-Винниківська Ейфелева вежа(так назвали попередні хворі вищку, що видніється в далині будівель з вікна палати) ,де кожен ранок-новий схід сонця, нові надії, життя по-новому. Жодного не залишають на самоті з хворобою після виписки:просять дзвонити,повідомляти про стан,бо хвороба ще не вивчена,ніхто наслідків ще не знає.А тому-все ще досліджується. А поки що:низький уклін Вам, працівники 2-го терапевтичного відділення. Ми бачили Вашу тяжку працю і відданість їй. Ми відчули це кожен особисто на собі. Це дало нам силу зцілення. Хочеться дуже, щоб її достойно оцінило керівництво державою та всі люди.Під словами подяки підписуються вдячні пацієнти:Гаврилюк Світлана,Марія Романець,Оля Ждан,Ференц Марія,Люба Марцинюк