Київська міська клінічна лікарня № 4

03.01.2023.Була в лікарні у бабусі, і мене зараз просто переповнюють емоції, злість, гнів я б сказала, і не розуміння. Я видалила попередній пост у фейсбуці, де намагалася по-людськи якось змалювати ситуацію і розмову із завідувачкою, що в нас було тільки дві скарги на санітарок через хамські коментарі в сторону нащої бабусі та друге через халатність чи недогляд тих самих санітарок в бабусі з’явилися рани, ми привезли її чистеньку, облюблену, без таких жахливих травм, і як добре що ми домоглися змін, пояснюю чому. Заходимо з мамою у відділення терапії в палату бабусі, вона порожня, ні бабусі нашої, ні сусідок двох, ні речей, просто голі ліжка, кинулися шукати на посту когось, нікого немає, сестринська зачинена, всі двері, де міг би бути персонал, зачинено, у якійсь комірчині знаходимо чи то санітарку, чи прибиральницю, в якої намагаємося з'ясувати, куди поділася наша бабуся, вона нічого не знає, каже: ідіть шукайте медсестру. Заходимо в ординаторську, сидить ця сама завідувачка і ще кілька людей, каже, що в бабусі о 3-й годині дня стався інсульт, це буквально за 3 години після того, як ми виїхали від неї, я запитую, чому ніхто не зателефонував, не повідомив, кажуть, що немає нашого номера, моя мама 3 рази залишала свій номер телефону, вперше під час приймання, під час оформлення та ще раз на посту медсестер у цьому ж відділенні, і буквально вранці сьогодні, коли бабусі робили аналізи, тітка ще медсестрам залишила номер і свій, куди вони їх поділи невідомо. Пішли у відділення неврології, куди її перевели, знайшли її в палаті, подивилися, жахнулися від цього видовища і пішли в ординаторську вже цього відділення, нас зустріла чергова лікарка, чудова жінка, до неї запитань узагалі ніяких немає, вона пояснила, що щойно заступила на зміну і поки що навіть не бачила нашу бабусю, я попросила показати виписку ліків, які їй давали в терапії, бо підозри самі розумієте які з'явилися, карта у неї є, а виписки з ліками, каже, не передали, я попросила сфотографувати карту, вона комусь зателефонувала і сказала, що не можна. Ми вийшли на вулицю, я зателефонувала юристу, уточнила свої права, буквально 5 хвилин минуло, ми повертаємося у відділення терапії, нам каже медсестра, що завідувачка вже пішла, її немає, ми просимо в цієї медсестри цю виписку з ліками, каже, що спочатку то не можна, то немає її, то її передали у відділення неврології, зрештою, ми просто вдерся до кабінету, завідувачка сидить, як і сиділа, вимагаємо показати список ліків, каже в комп'ютері його немає, його пишуть від руки, його передали вниз уже, за кілька хвилин розмов, коли ми почали вже погрожувати поліцією, одна медсестра пішла з нами у відділення неврології зайшли до кабінету, нас попросили вийти щоб знайту цю виписку, знайшлася ця виписка в карті,нас запросили назад до кабінету ми все сфотографували і пішли в палату. Згодом вже коли вернулися додому на фото виписки ліків помітили, що по-перше, процедур їй провели під підпис лікаря за 06.01, зараз 03.01, можливо, це, звісно, курс і виконання, я вже не знаю, виправлено цифру карти її, тепер є підозри, що це взагалі не її карта. Причому контраст відділень просто неймовірний, у неврології всі привітні, до хворих підходять, при нас чергова лікарка проводила огляд, питань тут немає взагалі поки що. Є багато питань по лікам що їй вводили, деякі судячи по інструкції взагалі від раку, це питання я ще з’ясую, чому у лікарні її стан тільки гіршає. Я продовжу свою боротьбу за зміни в цій лікарні, уточню, в цьому відділені разом з Антоном Гурою, якому я висловлюю свою щиру подяку та підтримку в цій справі. Син нашої бабусі, мій дядя зараз на фронті з іншими хлопцями, вони воюють за нашу з вами країну, за нашу з вами свободу, за свої родини, він вже давно не бачив рідну мати як і більшість хлопців що зараз там, і як скажіть будь ласка мені йому казати що він кожен день ризикує своїм життям за отаке ставлення до своєї мами, як показувати її в такому стані, як це можна розказати і показати іншим хлопцям, в яких теж можуть матері бути в такій лікарні або навіть в цій, мені соромно якщо чесно, соромно що до тих хто полишає свої життя заради нас таке ставлення до їх матерів.

У мене є бабуся, їй 71 рік, після смерті дідуся вона часто почала хворіти і ми постійно возили її по лікарнях. З 2016 року сталося багато хвороб, ми були в багатьох лікарнях, ставили багато різних діагнозів, і ми боролися з цим усім, як могли, доглядали за нею, купували потрібні ліки, але в силу віку і всіх недуг на сьогоднішній день вона у нас лежача і повністю під нашою опікою. І ось 30.12.2022 о 10 годині вечора ми з мамою викликаємо швидку, оскільки бабуся весь день спала, не могли розбудити її і запереживали. Для початку потрібно сказати, що швидка навіть не хотіла їхати на виклик, оскільки бабуся у важкому стані та вже старенька, після 30 хвилин надзвонювання на 103 і вмовлянь бригаду все ж таки викликали. Приїхавши, оглянувши її, помірявши тиск, вислухавши всю історію хвороби (все це тривало приблизно 2 години) дійшли висновку, що її потрібно везти в лікарню, ми не знали, що робити, бо пересувати її не бажано, запитали в лікарів, що робити, на що фельдшер відповів: "Ну, вона у вас тяжка, може й не пережити поїздку, та й так, можливо довго не протримається, ми не знаємо"... після цього ми порадилися з усією сім'єю і вирішили везти. Бригада швидкої зателефонувала і викликала ще одну бригаду, оскільки в першої не виявилося нош, я пройшлася по сусідах, знайшла кілька небайдужих людей, які допомогли знести бабусю в машину швидкої допомоги (2 бригади з п'яти осіб зробити цього не могли, мабуть). 2 години ми їздили містом, попутно фельдшер обдзвонював лікарні, куди б її визначити, і жодна лікарня не захотіла її прийняти, опирачиюсь на те що вона здорова, зрештою привезли її в Олександрівську лікарню, зробили експрес-тест на ковід, він виявився негативним, але прийняти бабусю не захотіли, повезли в 4-ту Солом'янську лікарню. На місці сказали робити ще тест на ковід, попередній їм не підходив, півтори години прочекавши негативного результату, її все ж таки оформили в палату відділення терапії, де медсестра була не дуже рада надходженню нового пацієнта, сказавши: "Задовбали привозити цих старих, покидають їх тут, а нам воно треба, ще й у свята". Погодувавши її, ми вирушили додому поспати і повернуться вже о 10-й годині ранку. Повернувшись, ми знову погодували її, поміняли, насилу знайшли чергового лікаря, яка з кислим обличчям оглянула її і виписала їй уколи для підтримки життєдіяльності організму, більше вона зробити нічого не могла без лікаря, який буде тільки в понеділок. Неділя, ранок, ми приїжджаємо провідати бабусю, і картина така: за добу з моменту нашого останнього візиту до неї жодного разу ніхто не підійшов, оскільки вона лежала все в тому ж памперсі, голодна. На столі поруч стояла невідома молочна каша, в якій плавав омлет, і на тому спасибі, але з'їсти вона це не могла, вона повністю знерухомлена, і її треба годувати, ми знову ж таки помили її, поміняли і погодували. Що потрібно зробити в нашій країні, куди дзвонити, кого просити, щоб у цій лікарні до жінки, чий син зараз воює за країну, ставилися по-людськи і давали необхідне їй лікування і догляд?! Прошу максимального репосту, це не перший випадок у 4ій Солом'янській лікарні, і наша бабуся там така не одна, це одна історія, і невідомо, скільки ще таких, такого ставлення не повинно бути до жодної людини.