Даприл таблетки по 20 мг №20 (10х2)

діюча речовина: лізиноприл;

1 таблетка містить лізиноприлу дигідрат 5,45 мг, що еквівалентно лізиноприлу 5 мг або лізиноприлу дигідрат 10,89 мг, що еквівалентно лізиноприлу 10 мг, або лізиноприлу дигідрат 21,78 мг, що еквівалентно лізиноприлу 20 мг;

допоміжні речовини: маніт (Е 421), кальцію гідрофосфат дигідрат, заліза (ІІІ) оксид червоний (Е 172), крохмаль кукурудзяний, крохмаль прежелатинізований (крохмаль 1500), магнію стеарат.

Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості: круглі двоопуклі рожеві (peach) таблетки (допускаються інтенсивні білі вкраплення).

Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту (АПФ).

Код АТХ С09А А03.

Фармакодинаміка.

Лізиноприл — інгібітор пептидилдипептидази. Він інгібує АПФ, який є каталізатором перетворення ангіотензину І у судинозвужувальний пептид ангіотензин ІІ. Ангіотензин II також стимулює секрецію альдостерону корою надниркових залоз. Пригнічення АПФ призводить до зниження концентрації ангіотензину ІІ, що спричиняє зменшення судинозвужувальної активності та секреції альдостерону. Зменшення секреції альдостерону може підвищити концентрацію калію у сироватці крові. Гіпотензивна дія лізиноприлу пов’язана переважно з пригніченням ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). Разом з цим лізиноприл чинить антигіпертензивну дію навіть у пацієнтів з низьким рівнем реніну. АПФ подібний до кінази II — ферменту, який сприяє розпаду брадикініну. Залишається нез’ясованим, чи відіграє роль у терапевтичному ефекті лізиноприлу підвищення рівня брадикініну (потужного вазодилататора). Було продемонстровано, що загальний профіль побічних реакцій у пацієнтів, які застосовували лізиноприл у високих або низьких дозах, був аналогічним за природою та частотою. У пацієнтів, які отримували лізиноприл, спостерігалося більш значне зниження швидкості виведення альбуміну із сечею порівняно з блокатором кальцієвих каналів, який спричиняв подібне зниження артеріального тиску. Це свідчить про те, що АПФ-інгібіторна дія лізиноприлу призводить до зменшення мікроальбумінурії шляхом прямого впливу на ниркові тканини додатково до його здатності знижувати артеріальний тиск. Терапія лізиноприлом не впливала на контроль рівня глюкози в крові, про що свідчить його незначний вплив на рівень глікозильованого гемоглобіну (HbA1c).

Фармакокінетика.

Лізиноприл — це інгібітор АПФ для перорального прийому, що не містить сульфгідрилу.

Абсорбція. Після перорального прийому лізиноприлу максимальна концентрація (С_max) у сироватці крові досягається приблизно через 7 годин, хоча у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда існує тенденція до невеликої затримки досягнення пікових концентрацій. Зважаючи на кількість засібу, що виділяється із сечею, середня швидкість всмоктування лізиноприлу становить приблизно 25 % з варіабельністю у різних пацієнтів у 6-60 % у дослідженому діапазоні доз (5-80 мг). Абсолютна біодоступність лізиноприлу зменшується приблизно до 16 % у пацієнтів із серцевою недостатністю. Вживання їжі не впливає на всмоктування лізиноприлу.

Розподіл. Лізиноприл не зв’язується з білками плазми крові, окрім циркулюючого АПФ. Дослідження на щурах показали, що лізиноприл погано проникає через гематоенцефалічний бар’єр.

Виведення. Лізиноприл не метаболізується і виводиться у незміненому вигляді із сечею. При багаторазовому прийомі період напіввиведення лізиноприлу становить 12,6 години. Кліренс у здорових добровольців становить приблизно 50 мл/хв. Зменшення концентрації засібу у сироватці крові демонструє пролонговану термінальну фазу, яка не пов’язана з накопиченням засібу. Цей термінальна фаза, вірогідно, свідчить про насичуване зв’язування з АПФ та не пропорційна до дози.

Печінкова недостатність. Порушення функції печінки у пацієнтів з цирозом призводить до зменшення всмоктування лізиноприлу (приблизно 30 % по показнику виведення з сечею), але через зниження кліренсу виведення збільшується (майже на 50 %) порівняно зі здоровими добровольцями.

Ниркова недостатність. При порушенні функції нирок знижується виведення лізиноприлу, що відбувається переважно нирками, але воно стає клінічно важливим лише у разі зменшення швидкості клубочкової фільтрації менше 30 мл/хв. При легкому та помірному ступені ниркової недостатності (кліренс креатиніну 30-80 мл/хв) середнє значення площі під кривою залежності «концентрація-час» збільшився лише на 13 %, тоді як при серйозній нирковій недостатності спостерігалося 4,5-кратне збільшення (кліренс креатиніну 5-30 мл/хв). Лізиноприл видаляється при гемодіалізі. Протягом 4 годин гемодіалізу концентрація лізиноприлу у плазмі крові знижується у середньому на 60 % при діалізному кліренсі 40-55 мл/хв.

Серцева недостатність У пацієнтів із серцевою недостатністю збільшувалося виведення лізиноприлу порівняно зі здоровими добровольцями (збільшення AUC у середньому становить 125 %), але по показниках виведення із сечею спостерігалося зменшення абсорбції майже на 16 % порівняно зі здоровими добровольцями.

Діти. Фармакокінетичний профіль лізиноприлу був досліджений у 29 пацієнтів віком від 6 до 16 років, які страждають на артеріальну гіпертензію і у яких ШКФ <30 мл/хв/1,73 м². При прийомі дози від 0,1 до 0,2 мг/кг стале значення концентрації лізиноприлу у плазмі крові, досягнуте протягом 6 годин, а також ступінь всмоктування, що ґрунтується на виведенні із сечею, становили приблизно 28 %. Значення відрізнялися від значень, отриманих у дорослих пацієнтів. Значення AUC і C_max у дітей у даному дослідженні збігаються зі значеннями, отриманими у дорослих.

Пацієнти літнього віку. Пацієнти літнього віку мають вищий рівень засібу в крові та вище значення AUC (збільшення становить приблизно 60 %) порівняно з пацієнтами молодшого віку.

Артеріальна гіпертензія.

Серцева недостатність (симптоматичне лікування).

Гострий інфаркт міокарда (короткотривале лікування (6 тижнів) гемодинамічно стабільних пацієнтів не пізніше ніж через 24 години після гострого інфаркту міокарда).

Ускладнення з боку нирок при цукровому діабеті (лікування захворювань нирок у гіпертензивних пацієнтів з цукровим діабетом II типу та початковою нефропатією).

Гіперчутливість до лізиноприлу або до інших інгібіторів АПФ, або до однієї зі складових засібу.

Ангіоневротичний набряк в анамнезі, пов'язаний з попереднім лікуванням іншими інгібіторами АПФ.

Спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк.

ІІ та ІІІ триместри вагітності (див. розділи «Особливості застосування» та «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Сумісне застосування з лікарськими засобами, що містять аліскірен, пацієнтам із цукровим діабетом або порушеннями ниркової функції (ШКФ < 60 мл/хв/1,73 м²).

Сумісне застосування із сакубітрилом/валсартаном. Лікування засібом Даприл можна розпочинати лише через 36 годин після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану (див. розділи «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій» і «Особливості застосування»).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Антигіпертензивні засіби. Сумісне застосування з іншими антигіпертензивними лікарськими засобами (наприклад, із нітрогліцерином, іншими нітратами або іншими вазодилататорами) може ще більше зменшити артеріальний тиск.

Дані клінічних досліджень показали, що подвійна блокада РААС при супутньому застосуванні інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену пов’язана з більш високою частотою побічних ефектів, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія, порушення функції нирок (у тому числі гострої ниркової недостатності) порівняно із застосуванням одного РААС-блокуючого засібу (див. розділи «Протипоказання», «Особливості застосування»).

Засіби, які підвищують ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Сумісне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»). Сумісне застосування інгібіторів АПФ з інгібіторами мішені рапаміцину у ссавців (mTOR) (наприклад, темсиролімусом, сиролімусом, еверолімусом) або інгібіторами нейтральної ендопептидази (NEP) (наприклад, з рацекадотрилом), вілдагліптином або тканинним активатором плазміногену може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (див. розділ «Особливості застосування»).

Діуретики. Антигіпертензивний ефект як правило посилюється, якщо додатково до терапії лізиноприлом пацієнтам призначити діуретикиУ пацієнтів, які вже отримують діуретики, особливо у тих, які почали лікування нещодавно, після додавання лізиноприлу іноді може спостерігатися надмірне зниження артеріального тиску. Можливість розвитку симптоматичної артеріальної гіпотензії при застосуванні лізиноприлу може бути зменшена у разі припинення лікування діуретиками перед початком терапії лізиноприлом.

Калійвмісні харчові добавки, калійзберігаючі діуретики, замінники солі з вмістом калію та інші засіби, які можуть підвищувати рівень калію в сироватці крові. Хоча як правило рівень калію у сироватці крові залишається у межах норми, у деяких пацієнтів може виникнути гіперкаліємія. Застосування калійзберігаючих діуретиків (таких як спіронолактон, тріамтерен, амілорид), харчових добавок, які містять калій, або замінників солі, які містять калій, може призводити до значного підвищення рівня калію у сироватці крові, особливо у пацієнтів з порушенням функції нирок. Потрібно також виявляти обережність при одночасному застосуванні лізиноприлу з іншими лікарськими засобами, які підвищують рівень калію у сироватці крові, такими як триметоприм і ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), оскільки відомо, що триметоприм діє як калійзберігаючий діуретик, так само, як амілорид. Тому не рекомендовано поєднання лізиноприлу з вищезазначеними лікарськими засобами. Якщо показане сумісне застосування таких засібів, лікування потрібно проводити обережно та часто контролювати рівень калію у сироватці крові. Під час прийому лізиноприлу на тлі калійвивідних діуретиків гіпокаліємія, спричинена їх прийомом, може бути послаблена.

Циклоспорин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з циклоспорином може виникнути гіперкаліємія. Рекомендовано контроль вмісту калію в сироватці крові.

Гепарин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з гепарином може виникнути гіперкаліємія. Рекомендовано контроль вмісту калію в сироватці крові.

Літій. При одночасному прийомі літію та інгібіторів АПФ повідомляли про оборотне збільшення концентрації літію у сироватці крові і зростання токсичності. Сумісне застосування тіазидних діуретиків з інгібіторами АПФ збільшує ризик отруєння літієм і посилює вже підвищений ризик токсичності літію. Сумісне застосування літію та лізиноприлу як правило не рекомендовано, але якщо таке поєднання необхідне, слід проводити ретельний контроль рівня літію у сироватці крові.

Нестероїдні протизапальні засоби (НПЗЗ) із вмістом ацетилсаліцилової кислоти ≥3 г на добу. Постійне застосування НПЗЗ (включаючи ацетилсаліцилову кислоту у дозі ≥3 г на добу, селективні інгібітори ЦОГ-2 та неселективні НПЗЗ) може зменшити антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ. Супутнє застосування НПЗЗ та інгібіторів АПФ може призвести до порушення функції нирок, включаючи гостру ниркову недостатність, особливо у пацієнтів літнього віку, у пацієнтів зі зневодненням (у т.ч. на тлі терапії діуретиками), спричиняє адитивний ефект на підвищення рівня калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів з уже існуючими порушеннями функції нирок. Ці ефекти як правило оборотні. Зрідка може виникнути гостра ниркова недостатність, особливо у пацієнтів із групи ризику, таких як особи літнього віку та пацієнти зі зневодненням організму.

Золото. Нітритоїдні реакції (прояви вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, яка може бути дуже тяжкою) після ін’єкції засібів золота (наприклад, ауротиомалату натрію) спостерігалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ.

Трициклічні антидепресанти/антипсихотики/анестетики. Сумісне застосування деяких анестезуючих лікарських засобів, трициклічних антидепресантів та нейролептичних засібів з інгібіторами АПФ може у подальшому призвести до зниження артеріального тиску.

Симпатоміметичні препарати. Симпатоміметичні препарати можуть зменшити антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ.

Антидіабетичні препарати. Сумісне застосування інгібіторів АПФ та антидіабетичних препаратів (інсулін, пероральні гіпоглікемічні препарати) може посилити ефект зниження глюкози крові з ризиком гіпоглікемії. Цей ефект як правило виникає протягом перших тижнів комбінованої терапії та серед пацієнтів з нирковою недостатністю.

Ацетилсаліцилова кислота, тромболітичні препарати, ß-блокатори, нітрати. Лізиноприл можна застосовувати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у кардіологічних дозах), тромболітичними препаратами, ß-блокаторами та/або нітратами.

Особливості застосування.

Симптоматична артеріальна гіпотензія. Симптоматична артеріальна гіпотензія зрідка спостерігається у пацієнтів з неускладненою артеріальною гіпертензією. У пацієнтів з артеріальною гіпертензією, які приймають лізиноприл, симптоматична артеріальна гіпотензія більш імовірно виникає при порушенні водно-електролітного балансу, наприклад через терапії діуретиками, при обмеженні солі в їжі, діалізі, діареї або блюванні, або при тяжких формах ренінзалежної гіпертензії. У пацієнтів із серцевою недостатністю з нирковою недостатністю чи без спостерігалася симптоматична артеріальна гіпотензія. Вона частіше спостерігалася у пацієнтів з більш тяжким ступенем серцевої недостатності, які одержують високі дози петльових діуретиків, з гіпонатріємією або порушеннями функції нирок функціонального характеру. У пацієнтів з підвищеним ризиком розвитку симптоматичної артеріальної гіпотензії слід ретельно контролювати початок терапії і подальше збільшення дози. Подібні застережні заходи стосуються пацієнтів з ішемічною хворобою серця або з порушенням мозкового кровообігу, у яких надмірне зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину, за потреби провести внутрішньовенне вливання 0,9 % розчину натрію хлориду. Короткотривала гіпотензія не є протипоказанням для подальшого застосування препарату, його як правило можна без ускладнень приймати після того, як артеріальний тиск підвищився після збільшення об’єму рідини в організмі. У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю і нормальним або зниженим артеріальним тиском препарат може додатково зменшити системний артеріальний тиск. Цей ефект — очікуваний і як правило не вимагає припинення лікування. Якщо гіпотензія стає симптоматичною, може бути необхідним зменшення дози або припинення застосування лізиноприлу.

Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. При гострому інфаркті міокарда не можна розпочинати лікування лізиноприлом, якщо після лікування вазодилаторами існує ризик виникнення подальших серйозних гемодинамічних порушень. Це стосується пацієнтів із систолічним артеріальним тиском 100 мм рт. ст. або нижче та пацієнтів, у яких розвинувся кардіогенним шоком. Протягом перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу препарату потрібно зменшити, якщо систолічний тиск не перевищує 120 мм рт. ст. Якщо систолічний артеріальний тиск становить менше ніж 100 мм рт. ст., підібрані дози потрібно зменшити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (систолічний тиск залишається нижче за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 години), потрібно відмінити лікування лізиноприлом.

Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і при прийомі інших інгібіторів АПФ, лізиноприл потрібно приймати обережно пацієнтам зі стенозом мітрального клапана або утрудненням викиду з лівого шлуночка (при аортальному стенозі чи гіпертрофічній кардіоміопатії).

Порушення функції нирок. У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу потрібно скоригувати відповідно до показника кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю у розділі «Спосіб застосування та дози»), а потім — залежно від реакції пацієнта на лікування. У таких пацієнтів слід регулярно контролювати рівень калію та креатиніну.

У пацієнтів із серцевою недостатністю гіпотензія, що виникає на початку лікування інгібіторами АПФ, може призвести до порушення функції нирок. У таких випадках повідомляли про розвиток гострої ниркової недостатності, як правило оборотної.

У деяких пацієнтів із двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини крові та креатиніну сироватки крові, як правило ці ефекти зникають після припинення прийому препаратів. Імовірність таких явищ особливо висока у пацієнтів із нирковою недостатністю. Наявність реноваскулярної гіпертензії підвищує ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування таких пацієнтів слід розпочинати під наглядом лікаря, починаючи з низьких доз, ретельно їх підбираючи. Оскільки терапія діуретиками може спричиняти все вищезазначене, їх прийом слід припинити та контролювати функцію нирок протягом перших тижнів лікування лізиноприлом.

У деяких хворих з артеріальною гіпертензією без явних захворювань судин нирок прийом лізиноприлу, особливо на тлі діуретиків, зумовлює підвищення рівня сечовини в крові і креатиніну в сироватці крові. Ці зміни як правило бувають незначними і тимчасовими. Імовірність їх виникнення вища у пацієнтів із порушеннями функції нирок. У такому разі, можливо, буде потрібне зменшення дози препарату та/або припинення прийому діуретика та/або лізиноприлу.

При гострому інфаркті міокарда не слід розпочинати лікування лізиноприлом пацієнтам, які мають порушення функції нирок (рівень креатиніну в сироватці крові >177 мкмоль/л та/або протеїнурія >500 мг/добу). Якщо порушення функції нирок розвивається у період лікування лізиноприлом (концентрація креатиніну у сироватці крові > 265 мкмоль/л або подвоюється порівняно з початковим рівнем), слід розглянути припинення його застосування.

Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Рідко повідомлялося про ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані у пацієнтів, які проходили лікування інгібіторами АПФ, у тому числі лізиноприлом. У період лікування ангіоневротичний набряк може виникнути у будь-який час. У таких випадках прийом препарату потрібно терміново припинити, розпочати відповідну терапію і встановити спостереження для забезпечення повного зникнення симптомів. Навіть у випадках, коли набряк локалізовано тільки в ділянці язика і не призводить до порушення дихання, пацієнт може потребувати тривалого спостереження, оскільки терапія антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатньою.

Дуже рідко були зареєстровані летальні випадки через ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосову щілину або гортань, може виникнути обструкція дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках слід негайно вжити заходи невідкладної терапії (введення адреналіну та/або забезпечення прохідності дихальних шляхів). Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів. Інгібітори АПФ спричиняють ангіоневротичний набряк у чорношкірих пацієнтів частіше, ніж в інших пацієнтів.

У пацієнтів з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним із терапією інгібіторами АПФ, може підвищуватися ризик його розвитку у відповідь на застосування інгібіторів АПФ.

Сумісне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/валсартаном можна починати лише через 36 годин після прийому останньої дози лізиноприлу. Лікування лізиноприлом можна починати лише через 36 годин після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану (див. розділи «Протипоказання» і «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Сумісне застосування інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) і вілдагліптином може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряку дихальних шляхів або язика з порушенням дихання або без) (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Потрібно виявляти обережність на початку застосування рацекадотрилу, інгібіторів mTOR (наприклад, сиролімусу, еверолімусу, темсиролімусу) і вілдагліптину пацієнтам, які вже приймають інгібітор АПФ.

Анафілактоїдні реакції у пацієнтів при гемодіалізі. Повідомляли про анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходили гемодіаліз із використанням високопроточних мембран (наприклад, АN69) та одночасно лікувались інгібітором АПФ. Цим пацієнтам потрібно запропонувати змінити діалізні мембрани на мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивний препарат іншого класу.

Анафілактоїдні реакції під час аферезу ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ). Рідко у пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, при аферезі ЛПНЩ з декстрансульфатом спостерігалися анафілактоїдні реакції, що загрожували життю. Цих реакцій вдавалося уникнути шляхом тимчасового припинення терапії інгібіторами АПФ перед кожним аферезом.

Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час десенсибілізуючої терапії (наприклад, до отрути перетинчастокрилих) розвиваються стійкі анафілактоїдні реакції. Цих реакцій вдавалося уникнути у таких пацієнтів шляхом тимчасового припинення прийому інгібіторів АПФ, але після необережного повторного застосування препарату реакції з’являлися знову.

Печінкова недостатність. Дуже рідко інгібітори АПФ асоціювалися із синдромом, який розпочинається з холестатичної жовтяниці і швидко прогресує до фульмінантного некрозу та (іноді) до летального наслідку. Механізм цього синдрому невідомий. Пацієнтам, у яких під час прийому лізиноприлу розвинулася жовтяниця або спостерігалося помітне підвищення рівня печінкових ферментів, слід припинити прийом препарату та надати відповідну медичну допомогу.

Нейтропенія/агранулоцитоз. Зафіксовано випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували інгібітора АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок і при відсутності інших ускладнювальних факторів нейтропенія спостерігається рідко. При відміні прийому інгібітору АПФ нейтропенія та агранулоцитоз мають оборотний характер. Потрібно з надзвичайною обережністю призначати лізиноприл пацієнтам із колагенозом судин, а також при отриманні пацієнтами імунодепресивної терапії при лікуванні алопуринолом або прокаїнамідом, або при комбінації цих ускладнювальних факторів, особливо на тлі порушення функції нирок. У деяких із цих пацієнтів розвивалися тяжкі інфекції, які не завжди піддаються інтенсивній терапії антибіотиками. При застосуванні препарату таким пацієнтам рекомендовано проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів у крові і попередити пацієнтів про необхідність повідомляти про будь-які прояви інфекції.

Подвійна блокада РААС. Сумісне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену підвищує ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та порушення функції нирок (у зокрема гострої ниркової недостатності). Тому подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену не рекомендовано. Якщо подвійна блокада РААС вважається абсолютно потрібною, це потрібно проводити її тільки під ретельним наглядом фахівців та при частому ретельному моніторингу функції нирок, рівня електролітів крові, артеріального тиску. Інгібітори АПФ та БРА не потрібно застосовувати одночасно пацієнтам з діабетичною нефропатією.

Расова приналежність. Інгібітори АПФ спричиняють ангіоневротичний набряк у чорношкірих пацієнтів частіше, ніж в інших пацієнтів. Як і інші інгібітори АПФ, антигіпертензивна дія лізиноприлу менш виражена у чорношкірих пацієнтів порівняно з іншими пацієнтами, можливо, через більшої поширеності серед чорношкірих пацієнтів артеріальної гіпертензії з низьким рівнем реніну.

Кашель. Повідомлялося про виникнення кашлю при застосуванні інгібіторів АПФ. Кашель характеризується як непродуктивний, персистуючий і зникає після припинення терапії. При диференціальній діагностиці кашлю потрібно враховувати, що виникнення кашлю може бути спричинено лікуванням інгібіторами АПФ.

Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які перенесли загальне хірургічне втручання або анестезію засобами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II, вторинне щодо компенсаторного вивільнення реніну. Якщо спостерігається артеріальна гіпотензія, зумовлена таким механізмом, її можна відкоригувати збільшенням об'єму циркулюючої крові.

Гіперкаліємія. Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. Цей ефект як правило незначний у пацієнтів з нормальною функцією нирок. Проте у пацієнтів із порушеннями функції нирок, цукровим діабетом та/або у пацієнтів, які приймають калійвмісні харчові добавки (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики (наприклад, спіронолактон, тріамтерен або амілорид), інші препарати, що підвищують рівень калію у сироватці крові (наприклад, гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол) і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, може виникнути гіперкаліємія. У таких пацієнтів слід контролювати рівень калію у сироватці крові та функцію нирок (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Пацієнти, хворі на цукровий діабет. У пацієнтів, хворих на цукровий діабет, які приймали перорально антидіабетичні препарати або інсулін, потрібно здійснювати ретельний глікемічний контроль протягом першого місяця терапії інгібіторами АПФ.

Вагітність. Не слід розпочинати терапію інгібіторами АПФ у період вагітності. Якщо продовження лікування інгібіторами АПФ не вважається обов’язковим, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативні гіпотензивні засоби з відомим профілем безпеки застосування у період вагітності. Якщо діагностовано вагітність, слід негайно припинити лікування інгібіторами АПФ та, у разі потрібності, розпочати альтернативну терапію (див. розділи «Протипоказання» та «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Літій. Загалом комбінація літію та лізиноприлу не рекомендовано.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

Вагітність. Не рекомендовано застосовувати інгібітори АПФ протягом І триместру вагітності (див. розділ «Особливості застосування»). Застосування інгібіторів АПФ протипоказано протягом ІІ і ІІІ триместру вагітності (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»). Епідеміологічні висновки відносно ризику тератогенності після впливу інгібіторів АПФ протягом І триместру вагітності не є однозначними; однак не можна виключати невеликого підвищення ризику. Якщо продовження лікування інгібіторами АПФ не вважається обов’язковим, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативні гіпотензивні засоби з відомим профілем безпеки застосування у період вагітності. При підтвердженні вагітності слід негайно припинити лікування інгібіторами АПФ і, якщо потрібно, розпочати альтернативне лікування. Відомо, що вплив інгібіторів АПФ під час ІІ і ІІІ триместрів вагітності стимулює появу фетотоксичності (зниження ниркової функції, маловоддя, затримку окостеніння черепа) та неонатальної токсичності (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). У разі впливу інгібіторів АПФ під час ІІ триместру вагітності рекомендовано контролювати функцію нирок і кістки черепа за допомогою УЗД. Немовлят, матері яких приймали інгібітори АПФ, слід ретельно перевіряти на наявність артеріальної гіпотензії.

Період годування груддю. Оскільки відомості про можливості застосування лізиноприлу під час годування груддю відсутня, прийом лізиноприлу не рекомендовано. У цей період бажано застосовувати альтернативне лікування, профіль безпеки якого краще вивчений, особливо якщо вигодовують новонароджену або недоношену дитину.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Слід брати до уваги, що під час прийому лізиноприлу здатність керувати автотранспортом або іншими потенційно небезпечними механізмами може бути порушена через можливого запаморочення та підвищеної втомлюваності.

Інші антигіпертензивні препарати. Сумісне застосування цих препаратів може підвищити гіпотензивний ефект лізиноприлу. Сумісне застосування з нітрогліцерином та іншими нітратами або іншими вазодилататорами може ще більше знизити артеріальний тиск.

Подвійна блокада РААС за допомогою комбінованого застосування інгібіторів АПФ (у т.ч. лізиноприлу), блокаторів рецепторів ангіотензину або аліскірену пов’язана з більш високою частотою побічних ефектів, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія, зниження ниркової функції (в т.ч. гострої ниркової недостатності) порівняно із застосуванням одного РААС-блокуючого препарату (див. розділи «Протипоказання», «Особливості застосування»).

Тканинні активатори плазміногену, такі імунодепресанти як mTOR-інгібітори (наприклад, темсиролімус, сиролімус, еверолімус). Можливе підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку.

Діуретики. На початку застосування комбінації лізиноприлу з діуретиками пацієнти можуть періодично відчувати надмірне зниження артеріального тиску при прийомі лізиноприлу. Можливість розвитку симптоматичної артеріальної гіпотензії при застосуванні лізиноприлу може бути зменшена у разі припинення лікування діуретиками перед початком терапії лізиноприлом.

Калійвмісні харчові добавки, калійзберігаючі діуретики або калійвмісні замінники харчової солі. Хоча при клінічних дослідженнях інгібіторів АПФ рівень калію у сироватці крові як правило залишався у межах норми, у деяких пацієнтів розвивалася гіперкаліємія. Ризик гіперкаліємії пов’язують з такими чинниками як ниркова недостатність, цукровий діабет, одночасний прийом калійзберігаючих діуретиків (наприклад, спіронолактон, тріамтерен, амілорид), калійвмісних харчових добавок або солезамінників. Застосування калійвмісних харчових добавок, калійзберігаючих діуретиків або калійвмісних солезамінників може призводити до значного підвищення рівня калію у сироватці крові, особливо у пацієнтів із порушеннями функції нирок. Під час прийому лізиноприлу на тлі калійвивідних діуретиків гіпокаліємія, спричинена їх прийомом, може бути послаблена.

Літій. При одночасному прийомі літію та інгібіторів АПФ повідомлялося про оборотне збільшення концентрації літію у сироватці крові і зростання токсичності. Сумісне застосування тіазидних діуретиків з інгібіторами АПФ збільшує ризик отруєння літієм і посилює вже підвищений ризик токсичності літію. Сумісне застосування літію та лізиноприлу як правило не рекомендовано, але якщо таке поєднання необхідне, слід проводити ретельний контроль рівня літію у сироватці крові.

Нестероїдні протизапальні засоби (НПЗЗ) із вмістом ацетилсаліцилової кислоти ≥3 г на добу. Постійне застосування НПЗЗ (включаючи ацетилсаліцилову кислоту у дозі ≥3 г на добу, селективні інгібітори ЦОГ-2 та неселективні НПЗЗ) може зменшити антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ. Супутнє застосування НПЗЗ та інгібіторів АПФ може призвести до порушення функції нирок, включаючи гостру ниркову недостатність, особливо у пацієнтів літнього віку, у пацієнтів зі зневодненням (у т.ч. на тлі терапії діуретиками), спричиняє адитивний ефект на підвищення рівня калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів з уже існуючими порушеннями функції нирок. Ці ефекти як правило оборотні. Зрідка може виникнути гостра ниркова недостатність, особливо у пацієнтів із групи ризику, таких як особи літнього віку та пацієнти зі зневодненням організму.

Золото. Нітритоїдні реакції (прояви вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, що може бути дуже тяжкою) після ін’єкції золота (наприклад, натрію ауротиомалату) спостерігалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ.

Трициклічні антидепресанти/антипсихотики/анестетики. Сумісне застосування деяких анестезуючих лікарських засобів, трициклічних антидепресантів та нейролептичних препаратів з інгібіторами АПФ може у подальшому призвести до зниження артеріального тиску.

Симпатоміметичні препарати. Симпатоміметичні препарати можуть зменшити антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ.

Антидіабетичні препарати. Сумісне застосування інгібіторів АПФ та антидіабетичних препаратів (інсулін, гіпоглікемічні препарати) можуть посилити ефект зниження глюкози крові з ризиком гіпоглікемії. Виявилось, що це явище з більшою імовірністю можливе протягом перших тижнів комбінованої терапії та серед пацієнтів з нирковою недостатністю.

Ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол). У пацієнтів, які постійно застосовують інгібітори АПФ і одночасно застосовують Ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), існує підвищений ризик розвитку гіперкаліємії (див. розділ «Особливості застосування»).

Ацетилсаліцилова кислота, тромболітичні препарати, ß-блокатори, нітрати. Лізиноприл можна застосовувати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у кардіологічних дозах), тромболітичними препаратами, ß-блокаторами та/або нітратами.

Лізиноприл слід приймати перорально 1 раз на добу, приблизно в один і той самий час. Вживання їжі не впливає на абсорбцію таблеток лізиноприлу. Дозу потрібно визначати індивідуально відповідно до клінічних даних пацієнта та показників артеріального тиску.

Артеріальна гіпертензіяЛізиноприл можна застосовувати як монотерапію та у комбінації з іншими класами антигіпертензивними препаратами.

Початкова доза. Для пацієнтів з артеріальною гіпертензією рекомендована початкова доза становить 10 мг. Пацієнти з дуже активною РААС (зокрема з реноваскулярною гіпертензією, підвищеним виведенням солі (натрію хлориду) з організму та/або зниженим об’ємом міжклітинної рідини, серцевою недостатністю або тяжкою формою артеріальної гіпертензії) можуть відчути надмірне зниження артеріального тиску після прийому початкової дози. Для таких пацієнтів рекомендована початкова доза становить 2,5-5 мг, початок лікування має проходити під безпосереднім наглядом лікаря. Зменшення початкової дози рекомендовано також у разі наявності ниркової недостатності (див. таблицю нижче).

Підтримувальна доза. Звичайна рекомендована підтримувальна доза становить 20 мг 1 раз на добу. Якщо прийом цієї дози не дає достатнього терапевтичного ефекту протягом 2-4 тижнів, її можна збільшити. Максимальна добова доза, яку застосовували у довготривалих контрольованих клінічних випробуваннях, становила 80 мг на добу.

Пацієнти, які приймають діуретичні препарати. Симптоматична артеріальна гіпотензія може виникнути після початку лікування лізиноприлом. Це імовірніше для пацієнтів, які приймають діуретики у період лікування лізиноприлом. Тому таким пацієнтам рекомендовано приймати препарат обережно через імовірність підвищеного виведення солі (натрію хлориду) з організму та/або зниження об’єму міжклітинної рідини. Якщо є така можливість, потрібно припинити лікування діуретиками за 2-3 дні до початку терапії лізиноприлом. Для пацієнтів з артеріальною гіпертензією, які не можуть припинити лікування діуретиками, терапію лізиноприлом слід розпочинати з початкової дози 5 мг. Потрібно перевіряти функцію нирок та рівень калію у сироватці крові. Наступні дози лізиноприлу потрібно підбирати відповідно до реакції артеріального тиску. У разі потреби терапію діуретиками можна поновити.

Підбір дозування для пацієнтів із порушенням функції нирок. Дозування для пацієнтів із порушенням функції нирок має базуватися на кліренсі креатиніну, як показано нижче у таблиці.

Підбір дозування для хворих із нирковою недостатністю.

*дозування та/або частоту прийому потрібно розраховувати, виходячи з показників реакції артеріального тиску.

Дозу можна поступово збільшувати, поки артеріальний тиск не нормалізується або до досягнення максимальної дози ‒ 40 мг на добу.

Застосування дітям з артеріальною гіпертензією віком 6-16 років. Рекомендована початкова доза становить 2,5 мг/добу для пацієнтів із масою тіла від 20 до <50 кг та 5 мг/добу для пацієнтів із массою тіла ≥50 кг. Дозування коригувати слід індивідуально максимально до 20 мг/добу для пацієнтів із масою тіла від 20 до <50 кг та до 40 мг для пацієнтів із масою тіла ≥50 кг. Дози вище 0,61 мг/кг (або понад 40 мг) не досліджувалися у дітей (див. розділ «Фармакологічні властивості»). Дітям зі зниженою функцією нирок слід призначати меншу початкову дозу або збільшити інтервал дозування.

Серцева недостатність. Пацієнтам із серцевою недостатністю слід приймати лізиноприл як допоміжну терапію до діуретиків, препаратів наперстянки або ß-блокаторів. Терапію лізиноприлом можна розпочинати з дозування 2,5 мг 1 раз на добу, прийом препарату потрібно здійснювати під наглядом лікаря, щоб виявити початковий ефект препарату на артеріальний тиск.

Дозування препарату лізиноприл потрібно підвищувати:

• збільшуючи дозу не більше ніж на 10 мг;
• інтервал між підвищенням дози має становити не менше 2 тижнів;
• до найвищої дози, яку переносить пацієнт, максимум до 35 мг 1 раз на добу.

Підбір дозування має базуватися на клінічній реакції кожного окремого пацієнта. Пацієнтам, які мають високий ризик симптоматичної гіпотензії, наприклад пацієнтам із підвищеним рівнем виведення солі (натрію хлориду) з організму з або без гіпонатріємії, пацієнтам з гіповолемією або пацієнтам, які проходили інтенсивну терапію діуретиками, потрібно скоригувати ці стани, якщо це можливо, до початку терапії лізиноприлом. Потрібно перевіряти функцію нирок та рівень калію у сироватці крові.

Гострий інфаркт міокарда. Пацієнти має пройти стандартну рекомендовану терапію, таку як лікування тромболітиками, ацетилсаліциловою кислотою та β-блокаторами. Разом з лізиноприлом можна застосовувати нітрогліцерин внутрішньовенно або трансдермально.

Початкова доза (перші 3 дні після інфаркту). Лікування лізиноприлом можна розпочати у перші 24 години після появи перших симптомів. Лікування не слід розпочинати, якщо показник систолічного артеріального тиску становить менше 100 мм рт. ст. Початкова доза лізиноприлу становить 5 мг перорально, через 24 години повторно призначити 5 мг, через 48 годин ‒ 10 мг, потім — по 10 мг 1 раз на добу. Пацієнтам із низьким систолічним тиском (≤120 мм рт. ст.) на початку лікування або у перші 3 доби після інфаркту слід призначати меншу дозу — 2,5 мг перорально. У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну нижче 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу потрібно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю вище).

Підтримувальна доза. Підтримувальна доза становить 10 мг 1 раз на добу. У разі виникнення артеріальної гіпотензії (систолічний тиск ≤100 мм рт. ст.) підтримувальна доза не має перевищувати 5 мг на добу, у разі потрібності, зазначену дозу можна зменшити до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається тривала артеріальна гіпотензія (систолічний тиск

<90 мм рт. ст. протягом більше 1 години) лізиноприл слід відмінити. Лікування повинно тривати

6 тижнів, потім потрібно провести повторну оцінку стану пацієнта. Пацієнтам, у яких виникають прояви серцевої недостатності, потрібно продовжувати лікування лізиноприлом.

Ускладнення з боку нирок при цукровому діабеті. Для хворих на цукровий діабет ІІ типу з артеріальною гіпертензією та початковою стадією нефропатії доза лізиноприлу становить 10 мг

1 раз на добу, яку у разі потрібності можна збільшити до 20 мг 1 раз на добу для досягнення рівня діастолічного тиску нижче 90 мм рт. ст. у сидячому положенні. При порушенні функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу потрібно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю вище).

Пацієнти літнього віку. У клінічних випробуваннях не було виявлено відмінностей щодо ефективності та безпеки препарату, пов’язаних з віком. Однак при досягненні віку, що асоціюється зі зниженням ниркової функції, початкову дозу лізиноприлу потрібно підбирати відповідно до таблиці вище. Після цього дозу потрібно підбирати відповідно до реакції та артеріального тиску.

Застосування у пацієнтів із пересадженою ниркою. Немає досвіду застосування лізиноприлу для лікування пацієнтів із нещодавно пересадженою ниркою. Отже, лікування лізиноприлом таким пацієнтам не рекомендовано.

Діти.

Існує обмежений досвід щодо безпеки та ефективності застосування лізиноприлу дітям з артеріальною гіпертензією віком від 6 років, але немає досвіду застосування для інших показань. Лізиноприл не рекомендовано дітям за іншими показаннями, крім артеріальної гіпертензії, та дітям у віці до 6 років або дітям з тяжкими порушеннями функції нирок (ШКФ <30 мл/хв /1,73 м²) (див. розділ «Фармакологічні властивості»).

Відомості щодо передозування у людей обмежені. Прояви, пов’язані з передозуванням інгібіторів АПФ, можуть включати артеріальну гіпотензію, циркуляторний шок, порушення електролітного балансу, ниркову недостатність, гіпервентиляцію, тахікардію, прискорене серцебиття, брадикардію, запаморочення, неспокій і кашель.

Лікування: внутрішньовенне введення сольових розчинів. У випадках виникнення артеріальної гіпотензії пацієнта потрібно покласти у горизонтальне положення. Якщо є можливість, можна застосувати введення ангіотензину ІІ та/або внутрішньовенне введення катехоламінів. Якщо препарат застосовували нещодавно, слід вжити заходи для виведення лізиноприлу з організму (наприклад, викликати блювання, промити шлунок, застосувати абсорбенти та сульфат натрію). Лізиноприл може бути виведений із системного кровообігу за допомогою гемодіалізу (див. розділ «Особливості застосування»). Використання кардіостимулятора показане при стійкій до терапії брадикардії. Потрібно часто перевіряти життєві показники, концентрацію електролітів та креатиніну у сироватці крові.

Небажані реакції.

При застосуванні препарату та інших інгібіторів АПФ можливі нижченаведені небажані реакції з наступною частотою: дуже часто (≥1/10); часто (≥1/100, <1/10); нечасто (≥1/1000, <1/100); рідко (≥1/10000, <1/1000); дуже рідко (˂1/10000); частоту не встановлено (неможливо оцінити з наявних даних).

З боку лімфатичної системи та системи крові: рідко ‒ зниження рівня гемоглобіну та гематокриту; дуже рідко ‒ пригнічення кістково-мозкового кровотворення, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.

З боку імунної системи: частоту не встановлено ‒ анафілактичні/анафілактоїдні реакції.

З боку обміну речовин і харчування: дуже рідко ‒ гіпоглікемія.

З боку психіки та нервової системи: часто ‒ головний біль, запаморочення; нечасто ‒ зміни настрою, парестезії, вертиго, порушення смакових відчуттів, розлади сну, галюцинації; рідко ‒ сплутаність свідомості, порушення нюху; частоту не встановлено ‒ депресія, непритомність.

З боку серцево-судинної системи: часто ‒ ортостатичні порушення (включаючи артеріальну гіпотензію); нечасто ‒ інфаркт міокарда або інсульт (як наслідок значного зниження артеріального тиску у пацієнтів групи високого ризику), відчуття посиленого серцебиття, тахікардія, феномен Рейно.

З боку органів дихання, грудної клітки та середостіння: часто ‒ кашель; нечасто ‒ риніт; дуже рідко ‒ бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія.

З боку травного тракту: часто ‒ діарея, блювання; нечасто ‒ нудота, абдомінальний біль, диспепсія; рідко ‒ сухість у роті; дуже рідко ‒ панкреатит, ангіоневротичний набряк кишечнику, гепатит холестатичний або гепатоцелюлярний, жовтяниця, печінкова недостатність.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: нечасто ‒ висипання, свербіж; рідко ‒ кропив’янка, алопеція, псоріаз, гіперчутливість/ангіоневротичний набряк обличчя, губ, язика, кінцівок, голосової щілини та/або гортані; дуже рідко ‒ надмірне потовиділення, пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса-Джонсона, поліморфна еритема, псевдолімфома шкіри.

Повідомлялося про симптомокомплекс, який може включати одну або кілька з таких ознак: гарячка, міалгія, артралгія/артрит, васкуліт, позитивний аналіз на антинуклеарні антитіла (АНА), підвищене ШОЕ, еозинофілія та лейкоцитоз, висипання, фоточутливість або інші дерматологічні прояви.

З боку нирок та сечовидільної системи: часто ‒ порушення функції нирок; рідко ‒ уремія, гостра ниркова недостатність; дуже рідко ‒ олігурія/анурія.

З боку репродуктивної системи та молочних залоз: нечасто ‒ імпотенція; рідко ‒ гінекомастія.

З боку ендокринної системи: рідко — синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону.

Загальні порушення: нечасто ‒ підвищена втомлюваність, астенія.

Лабораторні дослідження: нечасто ‒ підвищення рівня сечовини у крові, креатиніну, ферментів печінки та калію у сироватці крові; рідко — підвищення рівня білірубіну в сироватці крові, гіпонатріємія.

Відомості щодо безпеки, отримані в результаті клінічних досліджень, свідчать про те, що лізиноприл як правило добре переноситься педіатричними пацієнтами з артеріальною гіпертензією і що профіль безпеки у цій віковій групі порівнянний з таким, що спостерігається у дорослих.

Повідомлення про підозрювані небажані реакції. Повідомлення про небажані реакції після реєстрації препарату має важливе значення. Це дає змогу проводити моніторинг співвідношення користь/ризик при застосуванні цього препарату. Медичним та фармацевтичним працівникам, а також пацієнтам або їх законним представникам слід повідомляти про усі випадки підозрюваних побічних реакцій та відсутності ефективності препарату через Автоматизовану інформаційну систему з фармаконагляду за посиланням: https://aisf.dec.gov.ua

Симптоматична артеріальна гіпотензія. Симптоматична артеріальна гіпотензія зрідка спостерігається у пацієнтів з неускладненою гіпертонічною хворобою. У пацієнтів з артеріальною гіпертензією, які приймають лізиноприл, артеріальна гіпотензія частіше розвивається у разі гіповолемії, наприклад при терапії діуретиками, при обмеженні солі в їжі, діалізі, діареї або блюванні, або при тяжких формах ренінзалежної гіпертензії. У пацієнтів із серцевою недостатністю з/без асоційованої ниркової недостатності спостерігалися випадки симптоматичної гіпотензії. Вона частіше спостерігалася у пацієнтів з більш тяжким ступенем серцевої недостатності, які одержують високі дози петльових діуретиків, з гіпонатріємією або порушеннями функції нирок. У пацієнтів з підвищеним ризиком симптоматичної гіпотензії слід ретельно контролювати початок терапії та регулювання дози. Подібні застережні заходи стосуються пацієнтів з ішемічною хворобою серця або з порушенням мозкового кровообігу, у яких надмірне зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину, за потреби провести внутрішньовенне вливання 0,9 % розчину натрію хлориду. Короткотривала гіпотензивна реакція не є протипоказанням для подальших доз, які як правило можна без ускладнень вводити після відновлення ефективного об’єму крові та зникнення скороминущої гіпотензивної реакції.

У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю і нормальним або зниженим артеріальним тиском препарат може додатково знизити системний артеріальний тиск. Цей ефект — очікуваний і як правило не є причиною для припинення лікування. Якщо гіпотензія стає симптоматичною, може бути необхідним зменшення дози або припинення застосування лізиноприлу.

Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. При гострому інфаркті міокарда не можна розпочинати лікування лізиноприлом, якщо через попереднє застосування вазодилаторами існує ризик виникнення подальших серйозних гемодинамічних порушень. Це стосується пацієнтів із систолічним артеріальним тиском 100 мм рт. ст. або менше або з кардіогенним шоком. Протягом перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу препарату потрібно зменшити, якщо систолічний тиск не перевищує 120 мм рт. ст. Якщо показник систолічного артеріального тиску становить менше ніж 100 мм рт. ст., підібрані дози потрібно зменшити до 5 мг або тимчасово ‒ до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (систолічний тиск залишається меншим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 години), потрібно відмінити лікування лізиноприлом.

Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і при прийомі інших інгібіторів АПФ, лізиноприл потрібно приймати обережно пацієнтам зі стенозом мітрального клапана або утрудненням викиду з лівого шлуночка, такими як аортальний стеноз чи гіпертрофічна кардіоміопатія.

Порушення функції нирок. У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу потрібно скоригувати відповідно до показника кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю), а потім — залежно від реакції хворого на лікування. У таких пацієнтів потрібно щоденно контролювати рівень калію у сироватці крові та кліренс креатиніну.

У пацієнтів із серцевою недостатністю гіпотензія після початку лікування інгібіторами АПФ може призвести до подальшого погіршення функції нирок. У таких випадках повідомлялося про розвиток гострої ниркової недостатності, як правило оборотної.

У деяких хворих із двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної нирки, які приймали інгібітори АПФ, підвищувалися рівні сечовини крові та креатиніну сироватки, що як правило поверталися до норми після припинення терапії. Найчастіше рівні зростали у пацієнтів із нирковою недостатністю. У разі наявності реноваскулярної гіпертензії збільшується ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування подібних хворих слід розпочинати під наглядом лікаря, низькими дозами з ретельним підбором. Оскільки терапія діуретиками може спричиняти все вищезазначене, їх прийом слід припинити та контролювати функцію нирок протягом перших тижнів лікування лізиноприлом.

У деяких хворих з артеріальною гіпертензією без явних захворювань судин нирок прийом лізиноприлу, особливо на тлі діуретиків, зумовлює підвищення рівня сечовини у крові і креатиніну в сироватці крові. Ці зміни, як правило, бувають незначними і скороминущими. Найчастіше вони виникали у пацієнтів із нирковою недостатністю в анамнезі. У такому разі, можливо, буде потрібне зменшення дози препарату та/або припинення прийому діуретика та/або лізиноприлу.

Лікування гострого інфаркту міокарда лізиноприлом не показане пацієнтам з ознаками дисфункції нирок, при якій відзначається підвищений рівень креатиніну в сироватці крові > 177 мкмоль/л та/або протеїнурія >500 мг на добу. Якщо ниркова недостатність розвивається у період лікування лізиноприлом (концентрація креатиніну в сироватці крові > 265 мкмоль/л або збільшення у 2 рази показника до лікування), тоді лікар може розглянути можливість припинення прийому лізиноприлу.

Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Дуже рідко повідомляли про ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані у пацієнтів, які проходили лікування інгібіторами АПФ. У період лікування ангіоневротичний набряк може виникнути у будь-який час. У таких випадках прийом препарату потрібно терміново припинити, розпочати відповідну терапію і встановити спостереження для забезпечення повного зникнення симптомів. У випадках, коли набряк локалізовано у ділянці язика, що не призводить до порушення дихання, пацієнт може потребувати тривалого спостереження, оскільки терапія антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатньою.

Дуже рідко були зареєстровані летальні випадки через ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосові зв’язки або гортань, може виникнути обструкція дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках слід негайно вжити заходи невідкладної терапії (введення адреналіну (епінефрину) та/або підтримка прохідності дихальних шляхів). Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів.

У пацієнтів з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним із терапією інгібіторами АПФ, може підвищуватися ризик його розвитку при застосуванні інгібіторів АПФ.

Анафілактичні реакції у пацієнтів при гемодіалізі. Повідомлялося про анафілактичні реакції у пацієнтів, які проходили гемодіаліз із використанням високопроточних мембран (наприклад, АN 69) та одночасно лікувались інгібітором АПФ. Цим пацієнтам потрібно запропонувати змінити діалізні мембрани на мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивний препарат іншого класу.

Анафілактоїдні реакції при аферезі ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ). Рідко у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, при аферезі ЛПНЩ з декстрансульфатом застосування інгібіторів АПФ може призвести до анафілактоїдних реакцій, які можуть загрожувати життю, тому слід тимчасово відмінити інгібітори АПФ перед кожним застосуванням.

Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час десенсибілізуючої терапії (наприклад, до отрути перетинчастокрилих), розвиваються стійкі анафілактоїдні реакції. Цих реакцій вдалося уникнути у таких пацієнтів шляхом тимчасового припинення прийому інгібіторів АПФ, але після необережного повторного застосування препарату реакції відновлювалися.

Печінкова недостатність. Дуже рідко інгібітори АПФ асоціювалися із синдромом, який розпочинається з холестатичної жовтяниці і швидко прогресує до некрозу та (іноді) до летального наслідку. Механізм цього синдрому не виявлений. Пацієнтам, у яких під час прийому лізиноприлу розвинулася жовтяниця або спостерігалося значне підвищення печінкових ферментів, слід припинити прийом препарату та надати відповідну медичну допомогу.

Нейтропенія/агранулоцитоз. Зафіксовано випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували інгібітора АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок і при відсутності інших ускладнюючих факторів нейтропенія спостерігається рідко. Після припинення прийому інгібітору АПФ нейтропенія та агранулоцитоз мають оборотний характер. Потрібно з надзвичайною обережністю призначати лізиноприл пацієнтам із колагенозом судин, а також при отриманні пацієнтами імунодепресивної терапії при лікуванні алопуринолом або прокаїнамідом, або при комбінації цих ускладнюючих факторів, особливо на тлі порушення функції нирок. У деяких із цих пацієнтів розвивалися тяжкі інфекції, які іноді не реагували на інтенсивну терапію антибіотиками. При застосуванні препарату таким пацієнтам рекомендовано проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів у крові і попередити пацієнтів про необхідність повідомляти про будь-які прояви інфекції.

Подвійна блокада РААС. Сумісне застосування інгібіторів АПФ, БРА або аліскірену збільшує ризик артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та зниження функції нирок (у т.ч. гострої ниркової недостатності). Тому подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ з БРА або аліскіреном не рекомендовано.

Якщо подвійна блокада РААС вважається абсолютно потрібною, це потрібно проводити тільки під ретельним наглядом фахівців та при частому ретельному моніторингу функції нирок, рівня електролітів крові, артеріального тиску.

Інгібітори АПФ та БРА не потрібно застосовувати одночасно пацієнтам з діабетичною нефропатією.

Расова приналежність. Інгібітори АПФ можуть спричинити більш виражений ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у хворих європеоїдної раси. Як і у разі інших інгібіторів АПФ, антигіпертензивна дія лізиноприлу менше виражена у пацієнтів негроїдної раси, ніж у пацієнтів інших рас, можливо, через більшої поширеності осіб з низьким рівнем реніну у крові серед пацієнтів негроїдної раси з артеріальною гіпертензією.

Кашель. Після застосування інгібіторів АПФ можлива поява кашлю. Як правило кашель носить непродуктивний характер і припиняється після відміни терапії. Кашель, спричинений інгібіторами АПФ, слід розглядати при диференціальній діагностиці кашлю як один із можливих варіантів.

Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які перенесли загальне хірургічне втручання або анестезію засобами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II після компенсаторної секреції реніну. Якщо спостерігається артеріальна гіпотензія, що виникла завдяки цьому механізму, потрібно відкоригувати рівень об'єму циркулюючої крові.

Гіперкаліємія. Зафіксовано кілька випадків підвищення рівня калію у сироватці крові пацієнтів, які проходили терапію інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Серед пацієнтів, які мають високий ризик розвитку гіперкаліємії, знаходяться пацієнти з нирковою недостатністю, цукровим діабетом або ті, які одночасно застосовують калійвмісні харчові добавки, калійзберігаючі діуретики (наприклад, спіронолактон, тріамтерен або амілорид) або замінники солі з калієм, або пацієнти, які приймають інші препарати, що підвищують рівень калію у сироватці крові (наприклад, гепарин, комбінація триметоприм/сульфаметоксазол, також відома як ко-тримоксазол). Якщо сумісне застосування вищезгаданих препаратів вважається доцільним, рекомендовано регулярний контроль рівня калію у сироватці крові.

Пацієнти, хворі на цукровий діабет. У пацієнтів, хворих на цукровий діабет, які приймали перорально антидіабетичні препарати або інсулін, потрібно здійснювати ретельний глікемічний контроль під час першого місяця терапії інгібіторами АПФ.

Літій. Загалом комбінація літію та лізиноприлу не рекомендовано.

Вагітність. Засіб протипоказаний для застосування вагітним або жінкам, які планують вагітність. Якщо у період лікування цим лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування слід негайно припинити і, якщо потрібно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування вагітним.

Відомо, що тривалий вплив інгібіторів АПФ під час ІІ та ІІІ триместрів вагітності стимулює появу фетотоксичності (зниження ниркової функції, маловоддя, затримку окостеніння черепа) та неонатальної токсичності (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). У разі впливу інгібіторів АПФ під час ІІ триместру вагітності рекомендовано контролювати функцію нирок і кістки черепа за допомогою УЗД.

Немовлят, матері яких приймали лізиноприл, слід ретельно перевіряти на наявність артеріальної гіпотензії.

Період годування груддю. Оскільки відомості про можливості застосування лізиноприлу під час годування груддю відсутня, прийом лізиноприлу не рекомендовано. У цей період бажано застосовувати альтернативне лікування, профіль безпеки якого краще вивчений, особливо якщо вигодовують новонароджену або недоношену дитину.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Слід брати до уваги, що під час прийому лізиноприлу здатність керувати автотранспортом або іншими потенційно небезпечними механізмами може бути порушена через можливого запаморочення та підвищеної втомлюваності.

4 роки.

Зберігати при температурі не вище 25 °С в оригінальній упаковці в недоступному для дітей місці.

Таблетки по 5 мг або 10 мг, або 20 мг. По 10 таблеток у блістері. Таблетки по 5 мг та 10 мг: по 3 блістери у картонній коробці. Таблетки по 20 мг: по 2 або 3 блістери у картонній коробці.

За рецептом.

При застосуванні препарату та інших інгібітор АПФ можливі нижченаведені побічні ефекти з наступною частотою: дуже часто (≥1/10); часто (≥1/100, <1/10); нечасто (≥1/1000, <1/100); рідко (≥1/10000, <1/1000); дуже рідко (˂1/10000); частоту не встановлено (не може бути оцінена через відсутності даних).

З боку лімфатичної системи та системи крові: рідко ‒ зниження рівня гемоглобіну та гематокриту; дуже рідко ‒ пригнічення кістково-мозкового кровотворення, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.

З боку імунної системи: частоту не встановлено ‒ анафілактичні/анафілактоїдні реакції.

Метаболічні та аліментарні розлади: дуже рідко ‒ гіпоглікемія.

З боку психіки та нервової системи: часто ‒ головний біль, запаморочення; нечасто ‒ зміни настрою, парестезії, вертиго, порушення смакових відчуттів, розлади сну, галюцинації; рідко ‒ сплутаність свідомості, порушення нюху; частоту не встановлено ‒ депресія, непритомність.

З боку серцево-судинної системи: часто ‒ ортостатичні порушення (включаючи артеріальну гіпотензію); нечасто ‒ інфаркт міокарда або інсульт (як наслідок значного зниження артеріального тиску у пацієнтів з високим ризиком), відчуття посиленого серцебиття, тахікардія, феномен Рейно.

З боку дихальної системи: часто ‒ кашель; нечасто ‒ риніт; дуже рідко ‒ бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія.

З боку травного тракту: часто ‒ діарея, блювання; нечасто ‒ нудота, абдомінальний біль, диспепсія; рідко ‒ сухість у роті; дуже рідко ‒ панкреатит, інтестинальний ангіоневротичний набряк, гепатит холестатичний або гепатоцелюлярний, жовтяниця, печінкова недостатність.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: нечасто ‒ висипання, свербіж; рідко ‒ кропив’янка алопеція, псоріаз, реакції гіперчутливості/ангіоневротичний набряк обличчя, губ, язика, кінцівок, голосової щілини та/або глотки; дуже рідко ‒ підвищене потовиділення, пухирчатка, токсичний епідермальний некроліз (синдром Лайєлла), синдром Стівенса-Джонсона, ексудативна мультиформна еритема, лімфоцитома шкіри.

Шкірні реакції супроводжувалися пропасницею, міалгією, артралгією/артритом, васкулітом, еозинофілією, лейкоцитозом та/або позитивним аналізом на антинуклеарні антитіла (АНА-титром), підвищенням ШОЕ, висипаннями, фоточутливістю або іншими дерматологічними проявами.

З боку нирок: часто ‒ дисфункція нирок; рідко ‒ уремія, гостра ниркова недостатність; дуже рідко ‒ олігурія/анурія.

З боку репродуктивної системи: нечасто ‒ імпотенція; рідко ‒ гінекомастія.

З боку ендокринної системи: частоту не встановлено ‒ неадекватна секреція антидіуретичного гормону.

Загальні порушення: нечасто ‒ підвищена втомлюваність, астенія.

Результати біохімічних лабораторних показників: нечасто ‒ підвищення концентрації сечовини, креатиніну, ферментів печінки та калію у сироватці крові, підвищення білірубіну в сироватці крові, гіпонатріємія.

Звітування про підозрювані небажані реакції.

Звітування про підозрювані небажані реакції препарату має важливе значення. Це дає змогу проводити безперервний моніторинг співвідношення користі і ризиків, пов’язаних із застосуванням препарату.

У разі виникнення побічних реакцій та запитань щодо безпеки застосування препарату просимо звертатися через форму зворотнього зв’язку веб-сайту: www.ukraine.medochemie.com

Медокемі ЛТД (Центральний Завод) / Medochemie LTD (Central Factory).

Місцезнаходження виробника та адреса місця провадження його діяльності.

1-10 вул. Константинуполес, Лімассол, 3011, Кіпр / 1-10 Constantinoupoleos Street, Limassol, 3011, Cyprus.

1-10 вул. Константинуполес, Лімассол, 3011, Кіпр/1-10 Constantinoupoleos Street, Limassol, 3011, Cyprus.