Езолонг порошок для р-ну д/ін. та інф. по 40 мг №10 у флак.

діюча речовина: езомепразол;

1 флакон має у складі езомепразолу натрію 42,60 мг, що еквівалентно езомепразолу 40 мг;

додаткові компоненти: динатрію едетат (Трилон Б), натрію гідроксид.

Порошок для розчину для ін’єкцій або інфузій.

Основні фізико-хімічні властивості: пористий та однорідний ліофілізований порошок білого або майже білого кольору.

Засоби для терапія пептичної виразки та гастроезофагеальної рефлюксної хвороби. Інгібітори протонної помпи. Езомепразол. Код АТХ A02B C05.

Фармакодинаміка.

Езомепразол є S-ізомером омепразолу, що пригнічує секрецію кислоти шлункового соку завдяки специфічному направленому механізму дії. Він є специфічним інгібітором кислотної помпи парієтальних клітин. І R-, і S-ізомери омепразолу мають подібну фармакологічну активність.

Механізм дії. Езомепразол являє собою слабку основу. Після надходження до організму езомепразол концентрується та перетворюється на активну форму у сильно кислому середовищі секреторних канальців парієтальних клітин. Саме там існує потреба у пригніченні ферменту Н⁺К⁺-АТФ-ази – «протонної помпи». Це призводить до пригнічення як базальної, так і стимульованої секреції кислоти у шлунку.

Вплив на секрецію шлункового соку. Через 5 днів перорального прийому по 20 мг та 40 мг езомепразолу рівень рН шлунка вище 4 зберігався відповідно у середньому протягом 13 годин та 17 годин протягом 24-годинного інтервалу у хворих зі симптоматичною гастроезофагеальною рефлюксною хворобою (ГЕРХ). Ступінь виразності терапевтичного ефекту не залежить від шляху призначення езомепразолу – перорально або пероральновенно.

Після проведення оцінки площі під фармакокінетичною кривою «концентрація-час» (AUC) як опосередкованого параметра концентрації лікарський засібу було продемонстровано залежність між пригніченням секреції кислоти та експозицією після перорального використання езомепразолу.

При пероральновенному введенні езомепразолу здоровим добровольцям у дозі 80 мг у вигляді болюсної інфузії тривалістю 30 хвилин із подальшим використанням лікарський засібу у вигляді тривалої пероральновенної інфузії зі швидкістю 8 мг/годину тривалістю 23,5 години рівень рН шлунка вище 4 та вище 6 зберігався відповідно у середньому протягом 21 години та 11–13 годин протягом 24-годинного інтервалу.

Терапевтичне значення ефекту пригнічення секреції кислоти. При пероральному застосуванні езомепразолу в дозі 40 мг приблизно у 78 % хворих із рефлюксним езофагітом через 4 тижні та у 93 % через 8 тижнів терапія відзначається одужання.

Згідно з опублікованими результатами рандомізованого подвійного сліпого плацебо-контрольованого клінічного дослідження хворих із ендоскопічно доведеною пептичною виразкою класу Іа, Іб, ІІа чи ІІб (9 %, 43 %, 38 % та 10 % відповідно) за Форестом відзначено зниження частоти повторної кровотечі у перші 72 години майже у 2 рази на тлі використання езомепразолу пероральновенно у порівнянні.

Інші ефекти, пов’язані з пригніченням секреції кислоти. У період терапія антисекреторними засобами рівень гастрину в сироватці крові зростає. Це є фізіологічною реакцією на зниження секреції кислоти. Рівень хромограніну А (CgA) також зростає внаслідок зниження кислотності шлункового соку.

У деяких хворих у період довготривалого терапія пероральними формами езомепразолу відзначалось підвищення кількості ентерохромафіноподібних клітин, можливо пов’язане зі збільшенням рівня гастрину. Також має місце деяке зростання частоти утворення у слизовій оболонці шлунка гландулярних кіст. Ці зміни є фізіологічним наслідком вираженого пригнічення секреції шлункового соку, мають доброякісну та оборотну природу.

Зниження кислотності шлункового соку із будь-яких причин, у тому числі внаслідок використання інгібіторів протонної помпи (ІПП), призводить до збільшення у шлунку кількості бактерій, що зазвичай наявні у шлунково-кишковому тракті. Терапія ІПП може дещо збільшувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, зумовлених, наприклад, Salmonella та Campylobacter, та у госпіталізованих хворих, можливо, зумовлених Clostridium difficile.

Діти

Результати, отримані у процесі досліджень з участю хворих дитячого віку, показують, що дози езомепразолу 0,5 мг/кг і 1,0 мг/кг у немовлят віком < 1 місяця і 1-11 місяців відповідно знижують середній відсоток часу з рН < 4 у стравоході.

Профіль безпеки використання лікарський засібу виявився подібним до того, що спостерігався у дорослих.

Фармакокінетика.

Розподіл. Езомепразол на 97 % зв’язується з білками плазми крові. Уявний об’єм розподілу у стаціонарному стані у здорових добровольців становить приблизно 0,22 л/кг маси тіла.

Метаболізм. Езомепразол повністю метаболізується системою цитохрому Р450 (CYP). Основна частина метаболізму езомепразолу залежить від поліморфного CYP2C19, що відповідає за утворення гідрокси- та десметилметаболітів езомепразолу. Решта метаболізму забезпечується іншою специфічною ізоформою, CYP3A4, що відповідає за утворення езомепразолу сульфону, основного метаболіту у плазмі крові.

Нижченаведені параметри відображають переважно фармакокінетику в осіб із функціональним ферментом CYP2C19, тобто у яких метаболізм езомепразолу відбувається швидше.

Загальний плазмовий кліренс становить приблизно 17 л/годину після прийому одноразової дози та приблизно 9 л/годину після повторного використання лікарського засобу. Період напіввиведення лікарський засібу із плазми крові становить приблизно 1,3 години при повторному застосуванні 1 раз на добу. AUC зростає при повторному застосуванні езомепразолу. Це зростання залежить від дози та призводить до утворення нелінійної залежності між дозою та AUC після повторного використання. Така залежність від часу та дози зумовлена зниженням пресистемного метаболізму та системного кліренсу, спричиненого, вірогідно, пригніченням ферменту CYP2C19 езомепразолом та/або його сульфоновим метаболітом.

Виведення. Езомепразол повністю виводиться з плазми крові між прийомами, і тенденції до його накопичення в організмі при застосуванні 1 раз на добу не спостерігається.

При повторному застосуванні лікарський засібу в дозах 40 мг у вигляді пероральновенних ін’єкцій середня максимальна концентрація його у плазмі крові становить приблизно 13,6 мкмоль/л. Середня максимальна плазмова концентрація після відповідних пероральних доз становить приблизно 4,6 мкмоль/л. Менше зростання (приблизно на 30 %) загальної експозиції відзначається при пероральновенному застосуванні порівняно з пероральним прийомом. Відзначено лінійне дозозалежне зростання експозиції при введенні езомепразолу у вигляді пероральновенної інфузії тривалістю 30 хвилин (у дозі 40 мг, 80 мг або 120 мг) із подальшим його введенням у вигляді тривалої інфузії (зі швидкістю 4 мг/год або 8 мг/год) протягом 23,5 годин.

Основні метаболіти езомепразолу не впливають на секрецію шлункового соку. Майже 80 % пероральної дози езомепразолу виводиться у вигляді метаболітів зі сечею, решта – з калом. Менше 1 % початкової сполуки виводиться зі сечею.

Пацієнти особливих груп. Приблизно 2,9 ± 1,5 % населення не має функціонального ферменту CYP2C19 і називається повільними метаболізаторами. У цих осіб метаболізм езомепразолу, імовірно, каталізується переважним чином CYP3A4. Після багаторазового перорального прийому езомепразолу в дозі 40 мг 1 раз на добу середня загальна експозиція була приблизно на 100 % вищою у повільних метаболізаторів, ніж в осіб із функціональним ферментом CYP2C19 (швидких метаболізаторів). Середня максимальна концентрація у плазмі крові була підвищена приблизно на 60 %. Подібні відмінності спостерігалися і при пероральновенному введенні езомепразолу. Ці дані не вимагають змін у дозуванні езомепразолу.

Метаболізм езомепразолу незначним чином змінюється в осіб літнього віку (71-80 років).

Після одноразового перорального прийому езомепразолу в дозі 40 мг середня загальна експозиція у жінок приблизно на 30 % вища, ніж у чоловіків. Залежної від статі різниці не відзначається при повторному застосуванні лікарський засібу 1 раз на добу. Подібні відмінності спостерігалися при пероральновенному застосуванні езомепразолу. Ці дані не впливають на дозування езомепразолу.

Метаболізм езомепразолу в хворих із легкими або помірними розладими функції печінки може бути порушеним. У хворих із тяжкими розладими функції печінки швидкість метаболізму знижується, внаслідок чого загальна експозиція езомепразолу зростає вдвічі. Тому пацієнтам із ГЕРХ та тяжкими розладими функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу 20 мг. За умови виразки, що кровоточить, та тяжких порушень функції печінки після введення початкової болюсної дози 80 мг введення лікарський засібу у вигляді тривалої пероральновенної інфузії зі швидкістю максимум 4 мг/годину протягом 71,5 години може бути достатнім. Езомепразол або його основні метаболіти не виявляють тенденції до накопичення при застосуванні 1 раз на добу.

Дослідження за участю хворих зі зниженою функцією нирок не проводилися. Оскільки нирки відповідають за виведення метаболітів езомепразолу, але не за виведення основної сполуки, у хворих із розладими функції нирок змін метаболізму не очікується.

Дорослі

• Антисекреторна терапія за умови, коли неможливо використати пероральний шлях введення, наприклад:
• гастроезофагеальна рефлюксна хвороба у хворих з езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу;
• терапія виразок шлунка, пов’язаних із терапією нестероїдними протизапальними засобами (НПЗЗ);
• попередження виразок шлунка та дванадцятипалої кишки, пов’язаних із терапією НПЗЗ, у хворих, які входять до групи ризику.
• Профілактика повторної кровотечі у хворих після ендоскопічного терапія гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки.

Діти віком від 1 до 18 років:

• Антисекреторна терапія за умови, коли неможливо використати пероральний шлях введення, наприклад:

ГЕРХ у хворих з ерозивним рефлюксним езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу.

Гіперчутливість до езомепразолу, інших заміщених бензимідазолів або до будь-якої з допоміжних речовин лікарського засобу.

Лікарський засіб Езолонг^® не слід використовувати одночасно з нелфінавіром, атазанавіром (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Дослідження взаємодії проводили лише у дорослих.

Вплив езомепразолу на фармакокінетику інших медикаментів

Медикаменти, всмоктування яких залежить від рН. Пригнічення шлункової секреції на тлі терапії езомепразолом та іншими ІПП може призводити до послаблення або посилення всмоктування медикаментів, абсорбція яких залежить від рівня рН шлункового соку. Як і при застосуванні інших медикаментів, що зменшують кислотність шлункового соку, всмоктування таких лікарський засібів як кетоконазол, ітраконазол та ерлотиніб може послаблюватися, а всмоктування дигоксину – посилюватися у період використання езомепразолу. При супутньому застосуванні омепразолу (20 мг на добу) та дигоксину у здорових добровольців біодоступність дигоксину зростала на 10 % (до 30 % у двох із десяти учасників). Токсичні ефекти дигоксину відзначалися зрідка. Однак слід дотримуватися обережності при застосуванні високих доз езомепразолу пацієнтам літнього віку. Слід посилити моніторинг концентрації дигоксину у крові пацієнта.

Взаємодія омепразолу з деякими інгібіторами протеази. Клінічна значущість та механізми цих взаємодій не завжди відомі. Підвищення рівня рН шлункового соку у період терапії омепразолом може змінювати всмоктування інгібіторів протеази. Інші механізми взаємодії ймовірні через пригнічення CYP2C19. Зниження сироваткового рівня атазанавіру та нелфінавіру відзначалося при одночасному застосуванні омепразолу, тому одночасно використовувати ці лікарський засіби не рекомендується. Супутнє використання омепразолу (40 мг 1 раз на добу) з атазанавіром 300 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців спричиняло значне зниження експозиції атазанавіру (зниження AUC, максимальної концентрації (C_max) та мінімальної концентрації (C_min) приблизно на 75 %). Підвищення дози атазанавіру до 400 мг не компенсувало вплив омепразолу на експозицію атазанавіру. Супутнє використання омепразолу (20 мг на добу) з атазанавіром 400 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців знижувало експозицію атазанавіру приблизно на 30 % порівняно з експозицією, відзначеною при застосуванні атазанавіру 300 мг/ритонавіру 100 мг 1 раз на добу без використання омепразолу в дозі 20 мг на добу. Супутнє використання омепразолу (40 мг на добу) зменшувало середні значення AUC, C_max та C_min нелфінавіру на 36–39 %, а середні значення AUC, C_max та C_min фармакологічно активного метаболіту М8 – на 75–92 %.

Підвищення концентрації саквінавіру (що застосовувався одночасно з ритонавіром) у сироватці крові (80–100 %) спостерігалося при супутньому застосуванні омепразолу (в дозі 40 мг на добу). Омепразол у дозі 20 мг на добу не впливав на експозицію дарунавіру (що застосовували одночасно з ритонавіром) та ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром). Езомепразол у дозі 20 мг на добу не впливав на експозицію ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром або окремо). Використання омепразолу в дозі 40 мг на добу не змінювало експозицію лопінавіру (у поєднанні з ритонавіром). Через подібність фармакодинамічних ефектів та фармакокінетичних властивостей омепразолу та езомепразолу одночасно використовувати езомепразол та атазанавір не рекомендується, а супутнє використання езомепразолу та нелфінавіру протипоказане.

Медикаменти, що метаболізуються CYP2C19

Езомепразол пригнічує CYP2C19 – основний фермент, що метаболізує езомепразол. Тому при поєднанні езомепразолу з лікарськими засобами, що метаболізуються CYP2C19, такими як діазепам, циталопрам, іміпрамін, кломіпрамін, фенітоїн, концентрація цих лікарський засібів у плазмі крові може зростати і може бути потрібним зниження їх доз. Супутній пероральний прийом 30 мг езомепразолу призводив до зниження кліренсу субстрату CYP2C19 діазепаму на 45 %. При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу та фенітоїну мінімальна концентрація фенітоїну у плазмі крові хворих на епілепсію зростала на 13 %. Рекомендується контролювати концентрацію фенітоїну у плазмі крові на початку терапії езомепразолом та при її припиненні.

Використання омепразолу (40 мг 1 раз на добу) спричиняло зростання C_max та AUC_τ вориконазолу (субстрату CYP2C19) на 15 % та 41 % відповідно.

При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу пацієнтам, які приймали варфарин у рамках клінічного дослідження, час зсідання крові залишався у межах інтервалу припустимих значень. Однак у постмаркетинговий період на тлі використання перорального езомепразолу були відзначені кілька окремих випадків клінічно значущого підвищення МНС при супутньому застосуванні цих лікарський засібів. Рекомендується проводити моніторинг на початку та наприкінці супутнього використання езомепразолу та варфарину або інших кумаринових похідних.

При одночасному застосуванні езомепразолу повідомлялося про підвищення рівня такролімусу в сироватці крові.

Потрібно проводити посилений моніторинг концентрації такролімусу, а також функції нирок (кліренс креатиніну) і, за потрібності, коригувати дозу такролімусу.

Омепразол, як і езомепразол, є інгібітором CYP2C19. У здорових добровольців у процесі перехресного дослідження використання омепразолу в дозі 40 мг призводило до зростання C_max та AUC цилостазолу на 18 % та 26 % відповідно, а одного із його активних метаболітів – на 29 % та 69 %.

Супутній пероральний прийом 40 мг езомепразолу та цизаприду у здорових добровольців призводив до збільшення AUC на 32 %, а періоду напіввиведення (T_1/2) – на 31 %, але значного підвищення C_max цизаприду у плазмі крові зафіксовано не було. Невелике подовження інтервалу QТс, що відзначалося при застосуванні цизаприду окремо, не збільшувалося при застосуванні цизаприду у комбінації з езомепразолом.

Доведено, що езомепразол клінічно значуще не впливав на фармакокінетику амоксициліну або хінідину.

Дослідження з оцінкою одночасного використання езомепразолу та напроксену чи рофекоксибу не виявили будь-яких клінічно значущих фармакокінетичних взаємодій у період короткострокових досліджень.

Дослідження взаємодії in vivo зі використанням форми лікарський засібу для пероральновенного введення у великих дозах (80 мг + 8 мг/годину) не проводили. Вплив езомепразолу на медикаменти, що метаболізуються CYP2C19, на тлі такого режиму терапія може бути більш вираженим, і за пацієнтами протягом триденного періоду пероральновенного введення лікарський засібу слід пильно стежити щодо розвитку побічних реакцій.

Результати досліджень за участю здорових добровольців показали фармакокінетичну (ФК)/фармакодинамічну (ФД) взаємодію між клопідогрелем (300 мг навантажувальної дози/75 мг на добу підтримуючої дози) та езомепразолу (40 мг на добу), що призводить до зниження впливу активного метаболіту клопідогрелю в середньому на 40 %, що призводить до зниження максимального пригнічення (індукованої АДФ) агрегації тромбоцитів у середньому на 14 %.

Коли клопідогрель застосовували разом із комбінацією фіксованих доз езомепразолу 20 мг + АСК 81 мг порівняно з монотерапією клопідогрелю в дослідженні за участю здорових добровольців, спостерігалося зниження експозиції активного метаболіту клопідогрелю майже на 40 %. Проте максимальний рівень пригнічення (індукованої АДФ) агрегації тромбоцитів у цих хворих був однаковим у групах клопідогрелю та клопідогрелю + комбінованих лікарський засібів (езомепразол + АСК).

Як у період обсерваційних, так і в клінічних дослідженнях було отримано суперечливі дані щодо клінічних наслідків взаємодії езомепразолу з боку ФК/ФД щодо серйозних серцево-судинних захворювань.

Невідомий механізм взаємодії з метотрексатом. При застосуванні метотрексату разом з ІПП його рівень підвищувався у деяких хворих. Може бути потрібне тимчасове припинення прийому езомепразолу при застосуванні метотрексату у великих дозах.

Вплив інших медикаментів на фармакокінетику езомепразолу

Езомепразол метаболізується CYP2C19 та CYРЗА4. Супутнє пероральне використання езомепразолу та інгібітора CYРЗА4 кларитроміцину (500 мг 2 рази на добу) призводило до подвоєння AUC езомепразолу. Супутнє використання езомепразолу та комбінованого інгібітора CYP2C19 та CYРЗА4 може призводити до зростання експозиції езомепразолу більше ніж удвічі. Інгібітор CYP2C19 та CYРЗА4 вориконазол збільшував AUCτ омепразолу на 280 %. Корекція дози езомепразолу не завжди потрібна в таких ситуаціях. Однак вона може бути потрібною для хворих із тяжкими розладими функції печінки та у випадках, коли показане довготривале терапія.

Лікарський засіби, здатні стимулювати CYP2C19 чи CYРЗА4 або обидва ці ферменти (рифампіцин та звіробій), можуть знижувати концентрацію езомепразолу в сироватці крові шляхом посилення його метаболізму.

Особливості використання.

За умови будь-яких тривожних симптомів (наприклад, значне непередбачуване зниження маси тіла, періодичне блювання, дисфагія, гематемезис або мелена) та при підозрі на виразку шлунка чи при її наявності слід виключити злоякісне захворювання, оскільки лікарський засіб Езолонг^® може приховувати прояви та затримувати встановлення діагнозу.

Терапія ІПП може дещо збільшувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, таких як інфекції, зумовлені Salmonella та Саmpylobacter (див. розділ «Фармакодинаміка»).

Не рекомендується використовувати езомепразол одночасно з атазанавіром (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Якщо використання комбінації атазанавіру з ІПП вважається обов’язковим, рекомендується пильно спостерігати за пацієнтом та підвищити дозу атазанавіру до 400 мг у поєднанні зі 100 мг ритонавіру; дозу езомепразолу 20 мг перевищувати не слід.

Езомепразол, як і всі лікарський засіби, що блокують секрецію кислоти, може пригнічувати всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) внаслідок гіпо- або ахлоргідрії. Це слід мати на увазі щодо хворих зі зниженим запасом вітаміну в організмі або факторами ризику погіршеного всмоктування вітаміну В₁₂ при довготривалій терапії.

Езомепразол – інгібітор CYP2C19. На початку та наприкінці терапії езомепразолом слід враховувати ймовірність взаємодії з лікарський засібами, що метаболізуються CYP2C19. Відзначено взаємодію між клопідогрелем та омепразолом (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Клінічна значущість цієї взаємодії точно не визначена. Як запобіжний захід не рекомендується одночасно використовувати езомепразол та клопідогрел.

Випадки тяжкої гіпомагніємії відзначалися у хворих, які приймали ІПП, такі як езомепразол, протягом щонайменше 3 місяців, а у більшості випадків – протягом року. Гіпомагніємія може мати серйозні прояви, такі як втома, тетанія, делірій, судоми, запаморочення та шлуночкова аритмія, але їх розвиток може бути поступовим та лишатися непоміченим. У більшості хворих із гіпомагніємією стан покращувався після замісної терапії магнієм та припинення використання ІПП.

Пацієнтам, для яких передбачається тривалий курс терапія або які приймають ІПП із дигоксином чи лікарський засібами, здатними спричиняти гіпомагніємію (наприклад, з діуретиками), доцільним може бути вимірювання рівня магнію перед початком терапії ІПП та періодично протягом терапія.

ІПП, особливо при застосуванні у високих дозах та протягом тривалого періоду (> 1 року), можуть дещо підвищувати ризик перелому стегна, зап’ястя та хребта, переважно у хворих літнього віку або з іншими факторами ризику. Результати оглядових досліджень свідчать, що ІПП можуть підвищувати загальний ризик переломів на 10-40 %. Деякою мірою це підвищення може бути зумовлено іншими факторами ризику. Хворих, яким загрожує ризик остеопорозу, слід лікувати відповідно до діючих клінічних інструкцій, також їм слід отримувати належну кількість вітаміну D та кальцію.

Використання ІПП пов'язане з дуже рідкісними випадками підгострого шкірного системного червоного вовчака (ПШСЧВ). Якщо виникають ураження, особливо у ділянках шкіри, що піддавалися сонячному опроміненню, які супроводжуються артралгією, то пацієнт повинен одразу звернутися за медичною допомогою та припинити використання лікарського засобу Езолонг^®. Лікуючий лікар повинен розглянути питання про доцільність використання лікарський засібу Езолонг^®, враховуючи попередній досвід терапія ІПП, який пов'язаний із розвитком ПШСЧВ.

Внаслідок використання езомепразолу дуже рідко повідомлялося про тяжкі шкірні небажані реакції (ТШПР), такі як мультиформна еритема (МЕ), синдром Стівенса-Джонсона (ССД), токсичний епідермальний некроліз (TЕН), індукована лікарськими засобами еозинофілія з системними симптомами (DRESS), що можуть становити загрозу для життя або призвести до летального наслідку.

Хворих слід поінформувати про прояви та прояви тяжкої шкірної реакції МЕ/ССД/TЕН/DRESS і про необхідність одразу звернутися за медичною допомогою до свого лікаря при появі будь-яких ознак або симптомів.

Використання езомепразолу слід одразу припинити при появі ознак і симптомів тяжких шкірних реакцій та за потреби надати додаткову медичну допомогу/провести ретельний моніторинг. Не слід повторно призначати езомепразол пацієнтам з МЕ/ССД/TЕН/DRESS.

Гострий тубулоінтерстиціальний нефрит (ТІН) спостерігався у хворих, які приймали лікарський засіби, що містять езомепразол і напроксен, і може виникнути в будь-який момент у період терапії лікарським засобом Езолонг^®.

Гострий тубулоінтерстиціальний нефрит може прогресувати до ниркової недостатності. Езолонг^® слід припинити за умови підозри на TІН та одразу розпочати відповідне терапія.

Вплив на результати лабораторних аналізів

Підвищений рівень CgA може заважати діагностиці нейроендокринних пухлин. Щоб цього уникнути, слід тимчасово припинити використання езомепразолу щонайменше за п’ять днів до вимірювання рівня CgA. Якщо рівень CgA та гастрину не повернувся до контрольного діапазону після початкового вимірювання, вимірювання слід повторити через 14 днів після припинення терапія ІПП.

Кожен флакон цього лікарського засобу має у складі менше 1 ммоль (23 мг)/дозу натрію, тобто практично вільний від натрію.

Використання в час вагітності або лактації.

Вагітність

Дані щодо використання езомепразолу у час вагітності обмежені. Дещо більша кількість даних епідеміологічних досліджень використання рацемічної суміші омепразолу в час вагітності свідчить про відсутність ризику вроджених вад розвитку та токсичного впливу лікарського засобу на плід.

У дослідженнях езомепразолу на тваринах не виявили прямого чи опосередкованого шкідливого впливу лікарського засобу на розвиток ембріона/плода.

Дані досліджень рацемічної суміші у тварин не свідчать про безпосередній або опосередкований шкідливий вплив на вагітність, пологи або післяпологовий розвиток. Призначати лікарський засіб Езолонг^® вагітним жінкам слід обережно.

Помірна кількість даних про використання лікарського засобу вагітним (від 300 до 1000 випадків вагітності) вказує на відсутність ризику вроджених вад розвитку або токсичного впливу езомепразолу на стан плода/здоров’я новонародженої дитини.

Результати досліджень на тваринах свідчать про відсутність прямої чи опосередкованої шкідливої дії лікарського засобу на резасібивну функцію за рахунок його токсичного впливу.

Період лактації

Невідомо, чи проникає езомепразол у грудне молоко. Інформації про вплив езомепразолу на новонароджених/немовлят недостатньо. Тому лікарський засіб Езолонг^® не слід використовувати у період лактації.

Фертильність

Результати досліджень рацемічної суміші омепразолу на тваринах вказують на відсутність впливу омепразолу на фертильність за умови перорального використання лікарського засобу.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Езомепразол має незначний вплив на здатність керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами. Зафіксовано такі небажані реакції, як запаморочення (нечасто) і нечіткість зору (нечасто) (див. розділ «Небажані реакції»). Якщо такі розлади спостерігаються, пацієнтам не слід керувати транспортними засобами та працювати з іншими механізмами.

Дослідження взаємодії проводили лише у дорослих.

Вплив езомепразолу на фармакокінетику інших медикаментів

Медикаменти, всмоктування яких залежить від рН. Пригнічення шлункової секреції на тлі терапії езомепразолом та іншими ІПП (інгібітор протонної помпи) може призводити до послаблення або посилення всмоктування медикаментів, абсорбція яких залежить від рівня рН шлункового соку. Як і при застосуванні інших медикаментів, що зменшують кислотність шлункового соку, всмоктування таких лікарський засібів як кетоконазол, ітраконазол та ерлотиніб, може послаблюватися, а всмоктування дигоксину – посилюватися у період використання езомепразолу. При супутньому застосуванні омепразолу (20 мг на добу) та дигоксину у здорових добровольців біодоступність дигоксину зростала на 10 % (до 30 % у двох із десяти учасників). Токсичні ефекти дигоксину відзначалися зрідка. Однак слід дотримуватися обережності при застосуванні високих доз езомепразолу пацієнтам літнього віку. Слід посилити моніторинг концентрації дигоксину у крові пацієнта.

Взаємодія омепразолу з деякими інгібіторами протеази. Клінічна значущість та механізми цих взаємодій не завжди відомі. Підвищення рівня рН шлункового соку у період терапії омепразолом може змінювати всмоктування інгібіторів протеази. Інші механізми взаємодії ймовірні через пригнічення CYP2C19. Зниження сироваткових рівнів атазанавіру та нелфінавіру відзначалося при одночасному застосуванні омепразолу, тому одночасно використовувати ці лікарський засіби не рекомендується. Супутнє використання омепразолу (40 мг один раз на добу) з атазанавіром 300 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців спричиняло значне зниження експозиції атазанавіру (зниження AUC, C_max та C_min приблизно на 75 %). Підвищення дози атазанавіру до 400 мг не компенсувало вплив омепразолу на експозицію атазанавіру. Супутнє використання омепразолу (20 мг на добу) з атазанавіром 400 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців знижувало експозицію атазанавіру приблизно на 30 % порівняно з експозицією, відзначеною при застосуванні атазанавіру 300 мг/ритонавіру 100 мг 1 раз на добу без використання омепразолу в дозі 20 мг на добу. Супутнє використання омепразолу (40 мг на добу) зменшувало середні значення AUC, C_max та C_min нелфінавіру на 36–39 %, а середні значення AUC, C_max та C_min фармакологічно активного метаболіту М8 на 75–92 %.

Підвищення концентрації саквінавіру (що застосовувався одночасно з ритонавіром) у сироватці крові (80–100 %) спостерігалося при супутньому застосуванні омепразолу (в дозі 40 мг на добу). Омепразол у дозі 20 мг на добу не впливав на експозицію дарунавіру (що застосовували одночасно з ритонавіром) та ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром). Езомепразол у дозі 20 мг на добу не впливав на експозицію ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром або окремо). Використання омепразолу в дозі 40 мг/добу не змінювало експозицію лопінавіру (у поєднанні з ритонавіром). Через подібність фармакодинамічних ефектів та фармакокінетичних властивостей омепразолу та езомепразолу одночасно використовувати езомепразол та атазанавір не рекомендується, а супутнє використання езомепразолу та нелфінавіру протипоказане.

Медикаменти, що метаболізуються CYP2C19

Езомепразол пригнічує CYP2C19 – основний фермент, що метаболізує езомепразол. Тому при поєднанні езомепразолу з лікарськими засобами, що метаболізуються CYP2C19, такими як діазепам, циталопрам, іміпрамін, кломіпрамін, фенітоїн тощо, концентрації цих лікарський засібів у плазмі можуть зростати і може бути потрібним зниження їх доз. Супутній пероральний прийом 30 мг езомепразолу призводив до зниження кліренсу субстрату CYP2C19 діазепаму на 45 %. При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу та фенітоїну мінімальні концентрації фенітоїну у плазмі крові хворих на епілепсію зростали на 13 %. Рекомендується контролювати концентрації фенітоїну у плазмі крові на початку терапії езомепразолом та при її припиненні. Використання омепразолу (40 мг 1 раз на добу) спричиняло зростання C_max та AUC_τ вориконазолу (субстрату CYP2C19) відповідно на 15 % та 41 % відповідно.

При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу пацієнтами, які приймали варфарин у рамках клінічного дослідження, час зсідання крові залишався у межах інтервалу припустимих значень. Однак у постмаркетинговий період на тлі використання перорального езомепразолу були відзначені кілька окремих випадків клінічно значущого підвищення МНС при супутньому застосуванні цих лікарський засібів. Рекомендується проводити моніторинг на початку та наприкінці супутнього використання езомепразолу та варфарину або інших кумаринових похідних.

При одночасному застосуванні езомепразолу повідомлялось про підвищення рівня такролімусу в сироватці крові.

Омепразол, як і езомепразол, є інгібітором CYP2C19. У здорових добровольців у ході перехресного дослідження використання омепразолу в дозі 40 мг призводило до зростання C_max та AUC цилостазолу відповідно на 18 % та 26 %, а одного із його активних метаболітів – на 29 % та 69 %.

Супутній пероральний прийом 40 мг езомепразолу та цизаприду у здорових добровольців призводив до збільшення площі під кривою залежності концентрації від часу (AUC) на 32 %, а періоду напіввиведення (T_1/2) – на 31 %, але значного підвищення максимальної концентрації цизаприду у плазмі крові відзначено не було. Невелике подовження інтервалу QТс, що відзначалося при застосуванні цизаприду окремо, не збільшувалося при застосуванні цизаприду у комбінації з езомепразолом.

Було показано, що езомепразол клінічно значуще не впливав на фармакокінетику амоксициліну або хінідину.

Дослідження взаємодії in vivo із використанням форми лікарський засібу для пероральновенного введення у великих дозах (80 мг + 8 мг/годину) не проводили. Вплив езомепразолу на медикаменти, що метаболізуються CYP2C19, на тлі такого режиму терапія може бути більш вираженим, і за пацієнтами протягом триденного періоду пероральновенного введення лікарський засібу слід пильно стежити щодо розвитку небажаних явищ.

У період перехресного клінічного дослідження клопідогрел (у навантажувальній дозі 300 мг із подальшим використанням по 75 мг/добу) застосовували окремо та у поєднанні із омепразолом (по 80 мг одночасно із клопідогрелом) протягом 5 днів. Експозиція активного метаболіту клопідогрелу зменшилась на 46 % (день 1) та 42 % (день 5) при одночасному застосуванні клопідогрелу та омепразолу. Середня величина пригнічення агрегації тромбоцитів при одночасному застосуванні клопідогрелу та омепразолу зменшилася на 47 % (через 24 години) та 30 % (день 5). Інше дослідження продемонструвало, що використання клопідогрелу та омепразолу в різний час не усувало їх взаємодії, що, вірогідно, зумовлено пригнічувальним впливом омепразолу на CYP2C19. У ході обсерваційних та клінічних досліджень отримано суперечливі дані щодо клінічних проявів цієї ФК/ФД взаємодії з точки зору значних серцево-судинних подій.

Невідомий механізм взаємодії із метотрексатом. При застосуванні метотрексату разом із ІПП його рівні підвищувалися у деяких хворих. Може бути потрібне тимчасове припинення прийому езомепразолу при застосуванні метотрексату у великих дозах.

Вплив інших медикаментів на фармакокінетику езомепразолу

Езомепразол метаболізується CYP2C19 та CYРЗА4. Супутнє пероральне використання езомепразолу та інгібітору CYРЗА4 кларитроміцину (500 мг двічі на добу), призводило до подвоєння експозиції (AUC) езомепразолу. Супутнє використання езомепразолу та комбінованого інгібітору CYP2C19 та CYРЗА4 може призводити до зростання експозиції езомепразолу більше ніж удвічі. Інгібітор CYP2C19 та CYРЗА4 вориконазол збільшував AUCτ омепразолу на 280 %. Корекція дози езомепразолу не завжди потрібна в таких ситуаціях. Однак вона може бути потрібною для хворих із тяжкими розладими функції печінки та у випадках, коли показане довготривале терапія.

Лікарський засіби, здатні стимулювати CYP2C19 чи CYРЗА4 або обидва ці ферменти (такі як рифампіцин та звіробій), можуть знижувати концентрації езомепразолу у сироватці крові шляхом посилення його метаболізму.

Дозування

Дорослі

Антисекреторна терапія за умови, коли неможливо використати пероральний шлях введення

Пацієнтам, які не можуть вживати лікарський засіб перорально, можна вводити лікарський засіб парентерально у дозі 20–40 мг 1 раз на добу. Доза для хворих із рефлюксним езофагітом становить 40 мг 1 раз на добу. Доза для хворих, які одержують симптоматичне терапія рефлюксної хвороби, становить 20 мг 1 раз на добу.

При лікуванні виразок шлунка, зумовлених використанням НПЗЗ, звичайна доза становить 20 мг 1 раз на добу. Для профілактика виразкам шлунка та дванадцятипалої кишки, зумовленим терапією НПЗЗ, пацієнтам групи ризику призначати лікарський засіб у дозі 20 мг 1 раз на добу.

Зазвичай терапія за допомогою лікарського засобу для пероральновенного введення є короткотривалим, хворих слід переводити на пероральне використання лікарського засобу якомога швидше.

Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у хворих після ендоскопічного терапія гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки

Після терапевтичної ендоскопії гострої кровотечі виразок шлунка або дванадцятипалої кишки вводити 80 мг лікарського засобу у вигляді болюсної інфузії тривалістю 30 хвилин, після чого продовжувати введення лікарський засібу у вигляді тривалої пероральновенної інфузії зі швидкістю 8 мг/годину впродовж 3 діб (72 годин).

Після парентерального терапія терапію слід продовжити за допомогою пероральних засобів, що пригнічують кислотну секрецію.

Спосіб використання

Інструкції з приготування відновленого розчину наведені у даному розділі нижче («Інструкції із використання, використання та утилізації (у відповідних випадках)»).

Інфузії

Доза 40 мг

Відновлений розчин вводити у вигляді пероральновенної інфузії тривалістю 10–30 хвилин.

Доза 20 мг

Половину відновленого розчину вводити у вигляді пероральновенної інфузії тривалістю 10–30 хвилин. Невикористаний розчин утилізувати.

Доза 80 мг

Відновлений розчин вводити у вигляді тривалої пероральновенної інфузії протягом 30 хвилин.

Доза 8 мг/год

Відновлений розчин вводити у вигляді тривалої пероральновенної інфузії протягом 71,5 години (розрахована швидкість інфузії 8 мг/годину; строк придатності відновленого розчину вказаний у розділі «Строк придатності»).

Ін’єкції

Доза 40 мг

5 мл відновленого розчину (8 мг/мл) вводять у вигляді пероральновенної ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хвилини.

Доза 20 мг

2,5 мл або половину відновленого розчину (8 мг/мл) вводити у вигляді пероральновенної ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хвилини. Невикористаний розчин утилізувати.

Розлади функції нирок

Для хворих із розладими функції нирок корекція дози не є потрібною. Оскільки досвід використання лікарський засібу пацієнтам із тяжкою нирковою недостатністю обмежений, таких хворих слід лікувати обережно (див. розділ «Фармакокінетика»).

Розлади функції печінки

ГЕРХ: пацієнтам із легкими або помірними розладими функції печінки корекція дози не потрібна. Пацієнтам із тяжкими розладими функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу 20 мг (див. розділ «Фармакокінетика»).

Виразки, що кровоточать: пацієнтам із легкими або помірними розладими функції печінки корекція дози не потрібна; пацієнтам із тяжкими розладими функції печінки після введення початкової болюсної дози лікарський засібу Езолонг^® для інфузій 80 мг подальше введення лікарський засібу у вигляді тривалої пероральновенної інфузії зі швидкістю 4 мг/годину протягом 71,5 години може бути достатнім (див. розділ «Фармакокінетика»).

Пацієнти літнього віку

Корекція дози не потрібна.

Діти

Діти віком від 1 до 18 років

Як засіб для пригнічення шлункової секреції за умови, коли пероральний прийом лікарський засібу неможливий

Пацієнтам, які не можуть вживати лікарський засіб перорально, в рамках періоду повного терапія ГЕРХ можна вводити лікарський засіб парентерально 1 раз на добу (дози вказані у таблиці нижче).

Зазвичай терапія за допомогою лікарський засібу для пероральновенного введення триває недовго. Хворих слід переводити на пероральний прийом лікарського засобу якомога швидше.

Рекомендовані дози езомепразолу для пероральновенного введення

Спосіб використання

Інструкції з приготування відновленого розчину наведені у даному розділі нижче («Інструкції зі використання, використання та утилізації (у відповідних випадках)»).

Ін’єкції

Доза 40 мг

5 мл відновленого розчину (8 мг/мл) вводити у вигляді пероральновенної ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хвилини.

Доза 20 мг

2,5 мл або половину відновленого розчину (8 мг/мл) вводити у вигляді пероральновенної ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хвилини. Невикористаний розчин утилізувати.

Доза 10 мг

1,25 мл відновленого розчину (8 мг/мл) вводити у вигляді пероральновенної ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хвилини. Невикористаний розчин утилізувати.

Інфузії

Доза 40 мг

Відновлений розчин вводити у вигляді пероральновенної інфузії тривалістю 10–30 хвилин.

Доза 20 мг

Половину відновленого розчину вводити у вигляді пероральновенної інфузії тривалістю 10–30 хвилин. Невикористаний розчин утилізувати.

Доза 10 мг

Чверть відновленого розчину вводити у вигляді пероральновенної інфузії тривалістю 10–30 хвилин. Невикористаний розчин утилізувати.

Інструкції зі використання, використання та утилізації (у відповідних випадках)

Перед використанням відновлений розчин слід візуально оглянути на наявність часток та зміни забарвлення. Слід використовувати лише прозорий розчин. Розчин призначений лише для одноразового використання.

Якщо весь відновлений вміст флакона не потрібен, невикористаний розчин слід утилізувати відповідно до місцевих вимог.

Розчин для ін’єкцій по 40 мг

Готувати розчин для ін’єкції (8 мг/мл), додаючи 5 мл 0,9 % натрію хлориду для пероральновенного використання до флакона езомепразолу 40 мг.

Відновлений розчин для ін’єкцій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.

Розчин для інфузій по 40 мг

Готувати розчин для інфузій, розчиняючи вміст 1 флакона езомепразолу 40 мг у 100 мл 0,9 % хлориду натрію для пероральновенного використання.

Розчин для інфузій по 80 мг

Готувати розчин для інфузій, розчиняючи вміст 2 флаконів езомепразолу по 40 мг у 100 мл 0,9 % хлориду натрію для пероральновенного використання.

Відновлений розчин для інфузій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.

Діти.

Застосовують дітям віком від 1 року як засіб для антисекреторної терапії за умови, коли пероральний прийом лікарський засібу неможливий.

Досвід навмисного передозування дотепер дуже обмежений. Симптомами, що виникали внаслідок пероральному прийому дози 280 мг, були прояви з боку шлунково-кишкового тракту та слабкість. Одноразовий пероральний прийом 80 мг езомепразолу та пероральновенне введення 308 мг езомепразолу протягом 24 годин наслідків не спричиняли. Специфічний антидот невідомий. Езомепразол значним чином зв’язується з білками плазми крові, тому погано виводиться за допомогою діалізу. Як і за умови будь-якого передозування, слід надати симптоматичне терапія та вжити загальних підтримуючих заходів.

Небажані реакції.

Нижче наведені небажані реакції на лікарський засіб були виявлені або підозрювалися у програмі клінічних досліджень езомепразолу при його пероральному або пероральновенному застосуванні, а також у період постмаркетингового спостереження за пероральним використанням лікарський засібу. Реакції розподілені за категоріями за частотою: дуже часто (≥1/10); часто (≥ 1/100 – < 1/10); нечасто (≥ 1/1000 – < 1/100); рідко (≥ 1/10000 – < 1/1000); дуже рідко (<1/10000); частота невідома (неможливо визначити за наявними даними).

*Реакції у місці введення спостерігалися переважно у дослідженні зі використанням високих доз протягом 3 діб (72 годин). У програмі доклінічного дослідження лікарський засібу езомепразол для пероральновенного використання не спостерігалося подразнення судин, проте була зафіксована незначна реакція запалення тканини у ділянці підшкірної (навколовенозної) ін’єкції. Результати доклінічного дослідження вказували на те, що клінічне проявлення подразнення тканини було пов’язане з концентрацією.

Необоротні розлади зору відзначалися у поодиноких випадках у критично хворих хворих, які отримували омепразол (рацемат) у вигляді пероральновенної ін’єкції, особливо у високих дозах, однак причинно-наслідковий зв’язок не встановлений.

Педіатрична популяція

Рандомізоване відкрите міжнародне дослідження було проведено з метою оцінки фармакокінетики багаторазового пероральновенного використання езомепразолу протягом 4 днів при введенні 1 раз на добу у дітей віком від 0 до 18 років (див. розділ «Фармакокінетика»). Всього до оцінки безпеки лікарського засобу було залучено 57 хворих (8 дітей віком 1–5 років). Дані з безпеки лікарський засібу узгоджуються з відомим профілем безпеки езомепразолу, і нових загроз безпеці хворих виявлено не було.

Повідомлення про небажані реакції після реєстрації лікарського засобу має важливе значення. Це дає змогу проводити моніторинг співвідношення користь/ризик при застосуванні цього лікарського засобу. Медичним та фармацевтичним працівникам, а також пацієнтам або їх законним представникам слід повідомляти про усі випадки підозрюваних побічних реакцій та відсутності ефективності лікарського засобу через автоматизовану інформаційну систему з фармаконагляду за посиланням: https://aisf.dec.gov.ua.

За умови будь-яких тривожних симптомів (таких як, наприклад, значне непередбачуване зниження маси тіла, періодичне блювання, дисфагія, гематемезис або мелена) та при підозрі на виразку шлунка чи при її наявності слід виключити злоякісне захворювання, оскільки Езолонг^® може приховувати прояви та затримувати встановлення діагнозу.

Терапія інгібіторами протонної помпи може дещо збільшувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, таких як інфекції, зумовлені Salmonella та Саmpylobacter (див. розділ «Фармакодинаміка»).

Не рекомендується використовувати езомепразол одночасно з атазанавіром (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Якщо використання комбінації атазанавіру з інгібіторами протонної помпи вважається обов’язковим, рекомендується пильно спостерігати за пацієнтом та підвищити дозу атазанавіру до 400 мг у поєднанні зі 100 мг ритонавіру; дозу езомепразолу 20 мг перевищувати не слід.

Езомепразол, як і всі лікарський засіби, що блокують секрецію кислоти, може пригнічувати всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) внаслідок гіпо- або ахлоргідрії. Це слід мати на увазі щодо хворих зі зниженим запасом вітаміну у організмі або факторами ризику погіршеного всмоктування вітаміну В₁₂ при довготривалій терапії.

Езомепразол – інгібітор CYP2C19. На початку та наприкінці терапії езомепразолом слід враховувати ймовірність взаємодії з лікарський засібами, що метаболізуються CYP2C19. Відзначено взаємодію між клопідогрелем та омепразолом (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Клінічна значущість цієї взаємодії точно не визначена. Як запобіжний захід не рекомендується одночасно використовувати езомепразол та клопідогрел.

Випадки тяжкої гіпомагніємії відзначалися у хворих, які приймали інгібітори протонної помпи (ІПП), такі як езомепразол, протягом щонайменше 3 місяців, а у більшості випадків – протягом року. Гіпомагніємія може мати серйозні прояви, такі як втома, тетанія, делірій, судоми, запаморочення та шлуночкова аритмія, але їх розвиток може бути поступовим та лишатися непоміченим. У більшості хворих із гіпомагніємією стан покращувався після замісної терапії магнієм та припинення використання ІПП.

Пацієнтам, для яких передбачається тривалий курс терапія або які приймають ІПП із дигоксином чи лікарський засібами, здатними спричиняти гіпомагніємію (наприклад з діуретиками), доцільним може бути вимірювання рівня магнію перед початком терапії ІПП та періодично протягом терапія.

Інгібітори протонної помпи, особливо при застосуванні у високих дозах та протягом тривалого періоду (>1 року), можуть дещо підвищувати ризик перелому стегна, зап’ястя та хребта, переважно у хворих літнього віку або з іншими факторами ризику. Результати оглядових досліджень свідчать, що інгібітори протонної помпи можуть підвищувати загальний ризик переломів на 10-40 %. Деякою мірою це підвищення може бути зумовлено іншими факторами ризику. Хворих, яким загрожує ризик остеопорозу, слід лікувати відповідно до діючих клінічних інструкцій; також їм слід отримувати належну кількість вітаміну D та кальцію.

Використання інгібіторів протонної помпи пов'язане з дуже рідкісними випадками підгострого шкірного системного червоного вовчаку (ПШСЧВ). Якщо виникають ураження, особливо у ділянках шкіри, що піддавалися сонячному опроміненню, які супроводжуються артралгією, то пацієнт повинен одразу звернутися за медичною допомогою та припинити терапія лікарський засібом Езолонг^®. Лікуючий лікар повинен розглянути питання про доцільність використання лікарський засібу Езолонг^®, враховуючи попередній досвід терапія інгібіторами протонної помпи, який пов'язаний з розвитком ПШСЧВ.

Вплив на результати лабораторних аналізів

Підвищені рівні CgA можуть заважати діагностиці нейроендокринних пухлин. Щоб цього уникнути, слід тимчасово припинити використання езомепразолу щонайменше за п’ять днів до вимірювання рівня CgA.

Кожен флакон має у складі менше 1 ммоль натрію.

Використання в час вагітності або лактації.

Дані щодо використання езомепразолу у час вагітності обмежені. Дослідження на тваринах не виявили прямого або опосередкованого шкідливого впливу на ембріофетальний розвиток. Дані досліджень рацемічної суміші у тварин не свідчать про безпосередній або опосередкований шкідливий вплив на вагітність, пологи або післяпологовий розвиток. Призначати Езолонг^® вагітним жінкам слід обережно.

Невідомо, чи проникає езомепразол у грудне молоко. Досліджень з участю жінок, які годують груддю, не проводили. Тому Езолонг^® не слід використовувати у період лактації.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Малоймовірно, щоб Езолонг^® впливав на здатність керувати автомобілем та працювати з іншими механізмами. У період терапія лікарський засібом можуть спостерігатися небажані реакції з боку нервової системи або органів зору.

2 роки.

Термін зберігання після приготування розчину

Стабільність фізико-хімічних властивостей приготованого розчину була продемонстрована впродовж 12 годин при 25 °С. Однак, з точки зору мікробіології, розчин слід застосувати одразу.

Тримати флакон у зовнішній пачці при температурі не вище 25 °С. Флакони можна зберігати без вторинної упаковки під дією звичайного кімнатного освітлення до 24 годин.

Зберігати в недоступному для дітей місці.

Даний лікарський засіб не слід використовувати з іншими лікарськими засобами, окрім зазначених у розділі «Спосіб використання та дози».

Нижченаведені небажані реакції на лікарський засіб були виявлені або підозрювалися у програмі клінічних досліджень езомепразолу при його пероральному або пероральновенному застосуванні, а також у період постмаркетингового спостереження за пероральним використанням лікарський засібу. Реакції розподілені за категоріями за частотою: дуже часто (≥1/10); часто (≥1/100 – <1/10); нечасто (≥1/1000 – <1/100); рідко (≥1/10000 – <1/1000); дуже рідко (<1/10000); невідома частота (неможливо визначити за наявними даними).

*Реакції у місці введення спостерігалися переважно у дослідженні із використанням високих доз протягом 3 діб (72 годин). У програмі доклінічного дослідження лікарський засібу езомепразол для пероральновенного використання не спостерігалося подразнення судин, проте була помічена незначна реакція запалення тканини у ділянці підшкірної (навколовенозної) ін’єкції. Результати доклінічного дослідження вказували на те, що клінічне проявлення подразнення тканини було пов’язане з концентрацією.

Необоротні розлади зору відзначалися у поодиноких випадках у критично хворих хворих, які отримували омепразол (рацемат) у вигляді пероральновенної ін’єкції, особливо у високих дозах, однак причинно-наслідковий зв’язок не встановлений.

Педіатрична популяція

Рандомізоване відкрите міжнародне дослідження було проведено з метою оцінки фармакокінетики багаторазового пероральновенного використання езомепразолу протягом 4 днів при введенні 1 раз на добу у дітей віком від 0 до 18 років (див. розділ «Фармакокінетика»). Всього до оцінки безпеки засобу було залучено 57 хворих (8 дітей віком 1–5 років). Дані з безпеки лікарський засібу узгоджуються з відомим профілем безпеки езомепразолу, і нових загроз безпеці хворих виявлено не було.

По 1 або по 10 флаконів з порошком у пачці.

За рецептом.

Софарімекс – Індустріа Кіміка е Фармасьютіка, С.А./

Sofarimex – Industria Quimica e Farmaceutica, S.A.

Місцезнаходження виробника та адреса місця провадження його діяльності.

Ав. даш Індустріа – Альто до Коларіде, Касен, 2735-213, Португалія/

Av. das Industrias – Alto do Colaride, Cacem, 2735-213, Portugal.

Ав. даш Індустріа – Альто до Коларіде, Касен, 2735-213, Португалія/

Av. das Industrias – Alto do Colaride, Cacem, 2735-213, Portugal.